Найбільша захисниця краси — Михайликова мати. То вона, жінка-берегиня, навчила сина любити роси, калину, ранковий туман, розквітлого соняшника.
<span>
Ганна Іванівна, мати Михайлика, була неписьменною жінкою. Для неї книги — це поле і хліб, квіти і трави, сад і город. Вона безмежно закохана в святу землю, так же любить все, що росте на землі, так же невтомно працює й на полі, і на городі, і в хатньому ділі. Мати Михайлика, хоч і живе в нестатках, але ніколи не нарікає на життя, на свою нелегку долю: любить своє господарство, хай яке воно бідне не буде; любить свій город і садок, своє село. </span>
<span>
Сама невтомна трудівниця, вона змалку привчає до праці і Михайлика. І дитині ця праця видається не тяжкою, а гарною, потрібною. </span>
<span>
У праці Ганна Іванівна знаходила свою найвищу радість: «...Як свята, очікувала садіння, косовиці, жнив; вона любила, щоб снопи були гарними, як діти, а полукіпки, наче парубки — плече в плече. І дуже полюбляла в жнива після праці лягти на воза і дивитись на зорі, на Чумацький Шлях, на Стожари і на отой Віз, що народився із дівочих сльозин». </span>
Експозиція: знайомство Т. Вовка з умовами життя тухольців. Зав’язка: запрошення Т. Вовка тухольською громадою на копу (громадську раду) та ставлення боярина до цього.
1) «Раз умирати кождому, але славно вмирати — се не кождо-му лучається. Не сумувати мені за ним, але радуватися його долею». (Захар щодо звістки про ймовірну загибель сина при обороні села.)
2) «Тілько по наших трупах увійдуть вороги в тухольську долину!» (Молодь на зібранні громади, обговорюючи план оборони від монгольських нападників.)
3) «Не відбити, але розбити їх — се повинна бути наша мета!» (Захар на громадському віче.)
4) «Силою і підступом узяли його, закували в залізні пута. Хоч без рани, а весь облитий був кров’ю ворогів. Ні, батьку, твій син не подав ім’я твоє в неславу». (Мирослава Захарові про поневолення сина.)
5) «Він радив тухольській громаді не спиняти монголів перед тісниною, але впустити їх у кітловину. Тут можна їх обступити і вирубати до останнього, а коли ні, то виморити голодом». (Мирослава про пораду Максима тухольцям.)
6) «Подвійний зраднику,— се твоя вина! Ти запровадив нас у сесю западню, відки ми вийти не можемо!» (Бурунда-бегадир до Тугара Вовка, руського боярина.)
7) «Дурний хлопче,… таким, як ти, треба жити… Життя — дорога річ, і за ніякі скарби його не купиш». (Тугар Вовк Максимові, умовляючи того зрадити свій народ.)
8) «Ну, то Богу дякувати! Надіюсь, що й не вийдете вже. Тухольці ціпкий народ: кого раз у руки зловлять, то вже не люблять пустити». (Максим Тугару Вовкові.)
9) «— Не хвали… дня перед вечором! Нащо тут великої сили, де сама природа своїми стінами й скалами спиняє вас?» (Максим Тугару Вовкові.)
10) «Не трать надії. Я задля того йшла сюди, в ворожий табір, через усякі небезпеки, щоб сказати тобі: не трать надії!» (Мирослава Максимові у шатрі батька в монгольському таборі.)
11) «Що мої мізерні машини проти такої ворожої сили? Твій батько не таку силу виведе проти них, а таку, проти котрої ніяке військо не встоїть». (Мирослава Максимові.)
12) «А то значить — сам собі вирви з рук останню поруку вдачі. Тухольці полонянина візьмуть, а мене проженуть! Ні, сього не буде! Я йду сам і без його слова». (Тугар Вовк Мирославі.)
