<span>- «…Його, стрункого й міцного, з гарними очима, орлячим носом і темним молодим вусом на засмаленому обличчю».
- «Хай воно загориться без вогню й диму… Втечу… Піду за Дунай, може, ще там люди не пособачились…»
- «Не так мані страшно ляха, як злість бере на наших людей:
застромив віл шию в ярмо та й байдуже йому, тягне, хоч ти що… Ех, піду,
де воля, де інші люди…»
- «Се одиноке світло серед сонного села було немов останнім
«прощавай» рідного закутка, ниткою, що в’язала його з батьківщиною, з
усім близьким. Але за хвилину віконце згасло, і Остап почув, як разом із
зниклим світлом в його серці щось урвалось і село геть одсунулось од
його. Остап непомітно для себе зітхнув…»
- «Дивне почуття охопило Остапові груди: замість радості — сильне
обурення стрепехнуло його істоту. В один момент відчув він усі кривди й
знущання, які зазнав у покинутому краї, і, твердо упираючись ногами в
ногу, на панщизняну землю, він затис кулак і погрозив на той бік річки».
- «Та хіба він сам за весь свій двадцятилітній вік не був лишень
панською худобою? Хіба його батько, мати, Соломія, навіть дідусь його,
що ходив у Січ, а потім різав панів в Умані,— хіба ж вони не стали такою
худобою? Коли б вони не були панським товаром, то не міг би пан
розлучити його з Соломією та силою оддати її за свого хурмана, не міг би
сивого дідуся катувати на стайні нагаями… не похвалявся б оббілувати
Остапа за сміливе слово».
- «Ті билиці-казки про Січ, козацтво, про боротьбу з панами за волю,
яких він слухав затаївши дух й не зводячи розжеврілого ока з уст
дідових, будили в дитячій голові химерні мрії, вояцький запал».
- «І враз Остапові зробилось весело і легко, Він почувся на волі.
Молода невитрачена сила хвилею вдарила в груди, розлилась по всіх жилах,
запрохалась на волю…»
- «Як живий буду, землю оратиму, рибальством житиму… все ж краще на волі, ніж під паном…»
- «Остап теж не боявся смерті. Йому тільки хотілось перед смертю побачити Соломію».
- Остап про Соломію: «Вона така добра, так кохала його, вона пішла
за ним у далеку дорогу, не пожалкувала кіс своїх задля нього, вона
доглядала його, як рідна мати, була вірна, як товариш».
<span>- «Половина мене лежить на дні Дунаю, а друга чекає й не дочекається, коли злучиться з нею</span></span>
<span> Влітку я люблю відпочивати як із своєю родиною, так із близькими друзями. З батьками я відвідую різні міста, а на вихідних виїджаю за місто. Ми беремо з собою човен, палатки, деякі необхідні речі і відправляємось шукати затишне місце десь на березі теплого озера або дзеркальної річки. З друзями ж я часто ходжу до міста на різні розважальні заходи та концерти, іноді ми просто сидимо в кафе і ласуємо морозивом. В особливо спекотні дні ми ходимо на річку, де багато купаємось і засмагаємо. Один раз на літо батьки беруть відпустку на декілька тижнів і ми їдемо у гори. Такий відпочинок є дуже активним і веселим. Ми подорожуємо разом з ескурсоводами і багато фотографуємось. Ось так минає моє літо</span><span>Ⓐ</span><span>. </span>
Яке цікаве слово «скарб»! Кожна людина по-різному його сприймає але водночас — це щось цінне, корисне, велике…Так і герої нашого твору, розшукуючи скарб, прагнули бути не тільки багатими, але й щасливими. Дуже цікаво автор розповідає про особливості пошуку скарбу. Для цього він звертається до народних уявлень, прикмет. Так, О. Стороженко говорить, що «…часом скарби і самі вилазять наверх землі, перекинувшись у яку-небудь пакость…». Таким чином, письменник намагається звернути увагу читача не на самі пошуки скарба, а на те, що скарб має символічне (приховане) значення.Розмірковуючи над смислом життя людини, автор зазначає, що скарбом для кожного є його щасливе життя. Тож люди повсякчас і шукають свій скарб — щастя.Наприкінці твору О. Стороженко запитує у читача: «Чи є щасливим Павлусь?» «Чи хотіли б ви мати таке щастя, як герой твору?»<span>Отже, кожному надається право визначитися у виборі щасливого шляху. Протягом життя люди шукають свій скарб, своє щастя.</span>
Мое чудове мисто найкраще в свити я вякый селах не бувал такого бильше нема моя ридна школа мая меня я в цему месту народывся я тут и помру