Цап та баран
Був собі чоловік та жінка, мали вони цапа й барана. І були ті
цап та баран великі приятелі — куди цап, туди й баран. Цап на город по
капусту — і баран туди, цап у сад — і баран за ним.
— Ох, жінко,— каже чоловік,— проженімо ми цього барана й цапа, а
то за ними ні сад, ні город не вдержиться. А збирайтесь, цапе й
баране, собі з богом, щоб вас не було у мене в дворі.
Скоро цап та баран теє зачули, зараз із двору майнули. Пошили вони собі торбу та й пішли.
Ідуть та й ідуть. Посеред поля лежить вовча голова. От баран — дужий, та несміливий; а цап — сміливий, та не дужий:
— Бери, баране, голову, бо ти дужий.
— Ох, бери ти, цапе, бо ти сміливий. Узяли вдвох і вкинули в торбу. Ідуть та й ідуть, коли горить вогонь.
— Ходімо й ми туди, там переночуємо, щоб нас вовки не з'їли. Приходять туди, аж то вовки кашу варять.
— А, здорові, молодці!
— Здорові! Здорові!.. Ще каша не кипить — м'ясо буде з вас. Ох, так цап злякавсь, а баран давно вже злякавсь.
Цап і роздумавсь:
— А подай лишень, баране, оту вовчу голову! От баран і приніс.
— Та не цю, а подай більшу! — каже цап. Баран знову цупить ту ж саму.
— Та подай ще більшу!
Ох, тут уже вовки злякались: стали вони думати-гадати, як
відціля втікати: «Бо це,— кажуть,— такі молодці, що з ними й голови
збудешся,— бач, одну по одній вовчі голови тягають».
От один вовк і починає:
— Славна, братці, компанія, і каша гарно кипить, та нічим долить,— піду я по воду.
Як пішов вовк по воду: «Хай вам абищо, з вашою компанією!» Як
зачав другий того дожидати, став думати-гадати, як би й собі відтіля
драла дати:
— Е, вражий син: пішов та й сидить, нічим каші долить; ось візьму я ломаку та прижену його, як собаку.
Як побіг, так і той не вернувся. А третій сидів-сидів:
— Ось піду лишень я, так я їх прижену.
Як побіг, так і той рад, що втік. То тоді цап до барана:
— Ох, нум, брате, скоріше хвататись, щоб нам оцю кашу поїсти та з куреня убратись.
Ох, як роздумавсь вовк:
— Е, щоб нам трьом та цапа й барана боятись? Ось ходім, ми їх поїмо, вражих синів!
Прийшли, аж ті добре справлялись, уже з куреня убрались, як
побігли та й на дуба забрались. Стали вовки думати-гадати, як би цапа
та барана нагнати. Як стали йти і найшли їх на дубі. Цап сміливіший —
ізліз аж наверх, а баран несміливий — так нижче.
— От лягай,— кажуть вовки ковтунуватому вовкові,— ти старший, та й ворожи, як нам їх добувати.
Як ліг вовк догори ногами й зачав ворожити. Баран на гіллі
сидить та так дрижить, як упаде, та на вовка! Цап сміливий не став
міркувати, а як закричить:
— Подай мені ворожбита!
<span>Вовки як схватились, так аж пили по дорозі закурились. А цап та баран безпечно пішли, та зробили собі курінь, та й живуть.</span>
а: Перепрошую, чи є у вас чорний хліб?
б: Так.
в: Гей! Я довше вас у черзі стою!
а: Вибачте будь-ласка.
б: Не треба сваритися!
а: Проходьте будь ласка, я не поспішаю.
в: Дякую.
Я прихожу додому батько диветься в щоденик,та питайе.Сино чому в тебе так багато двийек.Тато тиж дивеся в свий щоденик
Ме можна заробляти на другові, бо справжня дружба - то велика цінність, якої не купиш ні за які гроші.
З "світ ловив мене та не спіймав".<span>Не потрібні були Сковороді слава й почесті, високі посади і багатства. За щастя він вважав життя за совістю, а головне в житті — залишатися самим собою, бути вільним і незалежним. Великий філософ обрав шлях втечі від світу зла й досягнення свободи духу. У спокусливі сіті заради великого багатства і панства, заради "лакомства нещасного" Сковорода так і не дався. Він з повним правом заповідав написати на своїй могилі: "Світ ловив мене, та не спіймав".</span>
