Счастье-чуство высшей радости от исполнения желания, осуществления мечты, получение результата.
Например: У вас хорошая оценка и вы счастливы, ваши родители и близкие здоровы, а ещё счастье от подарков, а вообще у каждого человека своё счастье
Из рассказа Астафьева «Конь с розовой гривой» нам становиться известно о небольшом происшествии в жизни сироты, жившего с бабушкой. Бабушка обещает маленькому несмышленому мальчику купить пряник в виде коня с розовой гривой. Для этого ему нужно пойти с соседскими ребятами и насобирать земляники.
<span>Еще только представив, как бабушка подарит ему пряничного коня, он испытывает сильное умиротворение от того, как его дружки будут ухлестывать за ним, лишь бы он угостил их этим пряником. В то время многие соседи жили впроголодь и уже поэтому обладание таким подарком возносило его. Одни из соседских ребят, собрав, немного ягоды, не удержались от соблазна насытиться сладкой сочной ягодой. Другие же, постарше надавали им за это тумаков. Закончилось всё дракой, в которой они рассыпали и помяли последние сочные плоды. Наш герой, подкрепленный верой в скорое получение своего заветного коня, продолжает собирать землянику. Драчуны, оставшиеся без ягод, подначивают мальчишку, обзывая его жадиной. Он не удерживается от дурного влияния соседских и высыпает свои ягоды на съедение последним. </span>
<span>Не желая остаться без подарка, мальчик обманывает бабушку. Он набивает свой туесок травой, присыпав сверху небольшим количеством ягод. К утру мальчишку одолевает совесть и он решает признаться бабушке, но уже поздно – бабушка уезжает на рынок. После возвращения бабушки из города, ему становиться настолько стыдно, что он не решается приходить домой. </span>
<span>Всё таки, набравшись смелости, он возвращается домой, где его ждет бабушка, уже успевшая, рассказать всем о его махинации. Попросив у бабушки прощения, мальчик получает долгожданную награду – пряничного коня с розовыми гривой, глазами, копытами и хвостом. </span>
<span>Автор рассказа показывает нам, какой поучительный и строгий урок получил мальчик от своей бабушки, но в тоже время об этом говориться с улыбкой над его проделкой. Вот как бабушка приголубила нашего героя «розовым конем» . </span>
<span>Рассказ подчеркивает нам значимость умения признавать свои проступки, быть честным и иметь храбрость брать ответственность на себя. Такие черты характера важны для любого человека – взрослого или нашего маленького героя. </span>
<span>Поучительность бабушкиного поступка заключается в вознаграждении постыдного поступка мальчика, заставив его при этом краснеть перед всеми, кому она об этом рассказала. Такие уроки запоминаются надолго и помогут мальчику остеречься таких проступков впредь.</span>
Людині властиво любити. А кохання — це вінець любові. Просто кохання рядової людини проходить непомітно для оточення, а кохання неординарної особистості уособлює вічність і безсмертя. Тож природно, що кохання Йоганна Вольфганта Ґете не пройшло непомітно, а вилилось у творчості. А оскільки трагедія «Фауст» створювалась протягом тривалого часу, то її автор переживав у ці роки багато потрясінь, він знаходив і зрікався, любив і страждав. І невідомо, чи існувала б сама трагедія, якби її автор не пережив першого кохання до Кетхен Шенкопф і зречення його задля врятування особистої свободи, якби не було в його житті нового спалаху життєлюбства, що прокинулось у любові до дочки сільського пастора Фредеріки Бріон — і втечі від неї; якби не було в його житті одруження з юною Христіаною Вульпіус, яка стала матір'ю його сина. Отже, історія з Маргаритою в трагедії «Фауст» — це сповідь юнацтва. Все своє життя Ґете вважав, що «...вінцем природи є любов. Тільки через любов наближаються до неї». На цьому підґрунті розгортаються шукання Фаустом найвищої миті, на цьому підґрунті визрівають його сумніви щодо виходу з вічного замкненого кола:
<span>Я рвуся від жаги, </span>
<span>і в насолоді я жаги жадаю. </span>
<span>Маргарита стала для Фауста уособленням тієї щасливої миті, про яку він мріяв. Вона — символ молодості і краси, простоти і цнотливості, чутливості й ніжності. Проте вона не наділена інтуїцією самозбереження і тому приречена на загибель. І хоча образ Маргарити узагальнюючий, проте йому властива психологічна витонченість і жертовність. Чи кохав Фауст Маргариту? Мабуть, ні. І хоча її загибель для нього є духовним спустошенням, хоча він готовий її рятувати, Маргарита в його житті була лише миттєвістю, пониклою блідою тінню. І рятувати її від самого себе Фауст не може. Гете створив Маргариту виразною і трагічною, почуття її загострені, адже вона причетна і до отруєння матері, і до вбивства брата, і до смерті своєї дитини. Тому вона божеволіє. Навіть небо змилостивилось над нею. Маргарита відчула, що Мефістофель є ворогом: </span>
<span>Крізь маску побачила вона </span>
<span>Мого ума приховану могутність. </span>
<span>Але це ж можна сказати і про Фауста, в холодному погляді якого Маргарита побачила приреченість кохання. Це кохання земне. Але Фауст спромігся на кохання містичне: поринаючи за межі простору і часу, вихоплює з-поміж античних героїв образи Паріса і прекрасної Гелени. Гелена виявилась для Фауста недосяжною, як сама краса. Його страждання за Геленою інші — він прагне недосяжного. І хоча про Гелену він говорить: «Хто взнав її — без неї жить не може!» — проте навряд чи ці почуття можна назвати коханням. І навіть поява Евфоріана — сина Фауста і Гелени — стає феєричним видінням, схожим на сон. А справжнє кохання, яке уособлювала Маргарита, здатне на прощення. І в уже іншому світі вона лине назустріч Фаустові так, як колись, — знов щаслива. </span>