<span>Изнемогая от тяжелых ран
К своим трущобам отступал Кабан.
В чужие вторгся он владенья,
но был разбойнику отпор достойный дан.
Как поднялось лесное населенье...</span><span>Сороке довелось в ту пору пролетать
Над полем боевых событий.
И - кто бы ожидал такой сорочьей прыти! -
Сорока, сев на ель, вдруг стала стрекотать:
Так, так его! Гоните Кабана!
Мне с дерева видней - он не уйдет далеко!
Я помогу, коль помощь вам нужна.
А вы еще разок ему поддайте сбоку!</span><span>Дивлюсь я на тебя. Ты только прилетела, -
Сказал Сороке Воробей, -
А трескотней своей, ей-ей,
Всем надоесть уже успела!"</span><span>Скажи, мой свет, - сорока Воробью в ответ, -
Что толку, если б я молчала?
А тут придет конец войне -
Глядишь, и вспомнят обо мне
Да скажут где-нибудь: "Сорока воевала!.."</span><span>Сороке выдали медаль.
А жаль!</span>
Смысл былины заключается в протипопоставлении героев: князя-воина Вольги и земледельца, пахаря Микулы; встреча героев возвеличивает Микулу и несет посрамление князю трижды (Первое посрамление состоит в том, что дружина Вольги и сам Вольга не могут поднять сохи Микулы; второе посрамление следует немедленно за первым, когда Микула на своей кобылке начинает обгонять Вольгу ; Микула оказывается лучшим знатоком и ценителем лошадей, чем Вольга) . <span>Былина «Вольга и Микула Селянинович» отличается из всех былин русского эпоса, потому что прославляет мирный крестьянский труд. Главная мысль былины – главная ценность на земле заключается в человеке-труженике. </span>
Одвічне, як світ, і завжди хвилююче питання: із чого починається Батьківщина? З маминої пісні? З батьківської хати? Усе це так, проте не останнє, якщо не найперше місце належить природі. Охороняти природу — значить охороняти Батьківщину.
Згадаймо наших далеких предків. Обов'язковою умовою заселення нових територій була наявність води, лісу. Якщо з тих чи інших причин чогось бракувало, то селяни копали криниці, саджали лісосмуги й фруктові дерева.
Україна — це тихі води і ясні зорі, зелені сади, білі хати, лани золотої пшениці. Україна —розкішний вінок із рути і барвінку, що над ним світять золоті зорі...
Наші степи, долини, переліски. Скільки тут краси і яка вона різноманітна. Яке багатство барв, кольорів, відтінків!
Поле жовте, аж очам боляче. Стиглий колос гнеться під вітром, сполохана хвиля біжить від краю до краю. А над цим — переливчаста пісня жайворонка, що лине десь у високості, в мерехтливому мареві. Трохи далі — торішні скирти сірі. Здалеку вони здаються велетенськими тваринами, що лягли на спочинок. Здається, що ось-ось зведуться вони на ноги, щоб попрямувати до річки, напитися студеної водиці.
А вздовж річки зеленіють садки. Виглядають із них білі хатки-писанки. А як гарно на квітучому лузі! Зачаровано вбираєш зором багатобарв'я кольорів і ніжну зелень трав, і переливне буяння квіту, і казкові бризки сонця.
Для нашої залитої світлом країни жовтий і синій кольори є і були найдоречнішими. Це чудесно зрозумів наш простий народ, вимальовуючи свої хати в синє та жовте. Ці кольори давала народові любов до природи, яку він бачив саме у жовтій та блакитній барвах. Золотий степ, синє небо, синє море й ріки з жовтими очеретами і рудими скелями, сині гори. Отже, поєднання цих двох кольорів цілком відповідає народному смаку. Воно суголосне з тонами природи української, із козацькими звичаями. Любити, шанувати й оберігати рідну природу вчить нас наша література. Великий філософ і поет Григорій Сковорода наголошував, що природа є зразком доцільності. Як приклад він наводив Бджолу, називаючи її «гербом працьовитості». А згадаймо нашого геніального митця Т. Г. Шевченка. Перебуваючи далеко від рідної землі, Великий Кобзар змалював безсмертні образи, що перейшли у символіку, — тополю, калину, хрещатий барвінок. Гімн природі створила в «Лісовій пісні» Леся Українка. А скільки поезії знаходимо у творах Михайла Коцюбинського, Панаса Мирного, Івана Нечуя-Левицького та інших класиків української літератури. Володимир Сосюра писав:
Любіть Україну, як сонце, любіть,
Як вітер, і трави, і води...
В годину щасливу і в радості мить,
Любіть у годину негоди!
Любіть Україну у сні й наяву,
Вишневу свою Україну,
Красу її вічно живу і нову
І мову її солов'їну.
Людині необхідний зв'язок із рідною природою. Подивіться на чари буйноквіття, почуйте волання трави і дерев, і все зробіть, щоб нащадкам усміхалася і ростила вічну духовність наша найпрекрасніша на світі земля. Щоб квітувала вона могуттям кольорів, долучала до нашої неперевершеної пісні й до рідного мелодійного слова пахощі зела і високість неба, долучала щедрість праці і ніжність серця. Спадщина природи не менш важлива для цивілізації, ніж культура.
Толстой Лев Николаевич (28 августа 1828, усадьба Ясная Поляна Тульской губернии — 7 ноября 1910, станция Астапово (ныне станция Лев Толстой) Рязано-Уральской ж. д.) — граф, русский писатель.
"Радостный период детства"
Толстой был четвертым ребенком в большой дворянской семье. Его мать, урожденная княжна Волконская, умерла, когда Толстому не было еще двух лет, но по рассказам членов семьи он хорошо представлял себе "ее духовный облик": некоторые черты матери (блестящее образование, чуткость к искусству, склонность к рефлексии и даже портретное сходство Толстой придал княжне Марье Николаевне Болконской ("Война и мир"). Отец Толстого, участник Отечественной войны, запомнившийся писателю добродушно-насмешливым характером, любовью к чтению, к охоте (послужил прототипом Николая Ростова), тоже умер рано (1837). Воспитанием детей занималась дальняя родственница Т. А. Ергольская, имевшая огромное влияние на Толстого: "она научила меня духовному наслаждению любви". Детские воспоминания всегда оставались для Толстого самыми радостными: семейные предания, первые впечатления от жизни дворянской усадьбы служили богатым материалом для его произведений, отразились в автобиографической повести "Детство".
