Пісня супроводжує український народ протягом усієї історії його існування. У часи розквіту та занепаду, під час важких випробувань війнами, бідністю, національного гніту народна пісня допомагала людям. У ній – пам'ять про визначних історичних діячів, про минуле, щирі почуття. У радісні хвилини життя – при народженні немовляти, хрещенні, весіллі, на будь-яке свято – пісня неодмінно лунала, зігріваючи душу та підіймаючи настрій. Пісня допомагала в праці та в дорозі. Мабуть, така співуча в нас українська душа. Є давня легенда, пов’язана з пісенністю українського народу. У ній розповідається про те, що Господь обдаровував усі землі світу багатствами, тож українській землі, яка постала перед ним останньою, не залишилося нічого, окрім народної пісні. Мабуть, ця легенда виникла в часи великих бід, що випали на долю нашого краю. Та пісня, пообіцяв Господь, допоможе людям пережити всі лиха та ще й нестиме радість та світло. В українських народних піснях живе вся історія нашого буття. У них і кохання, і побутове життя, і праця, і військова слава. Українські пісні надзвичайно мелодійні, щирі та прості. Вони нікого не залишають байдужими. Незважаючи на те, що багато з них народилися з болю, вони несуть світло та свято життя. У наших піснях немає жорстокості, агресії, навпаки – прагнення щастя, любові, добробуту, гумор, що найкраще характеризує національні риси нашого народу. Без рідної пісні ,як і без рідної мови, людина не може висловити своїх почуттів. От як пише про те І. Драч: А пісня - це душа. З усіх потреб потреба. Лиш пісня в серці ширить межі неба. На крилах сонце сяйво їй лиша — Чим глибше пісня, тим ясніш душа. Народну пісню треба берегти, бо в ній – невичерпні багатства душі цілого народу.
<span>Ця історія трапилася наприкінці липня, 1943 року, в селищі Жихор, що під Харковом. У той час у хаті родини Тимченко квартирували німецькі офіцери. Одного дня на повір’я привели хлопця. На вигляд йому було років дев’ятнадцять, босий, одягнений у брудну спідницю, сорочку та галіфе. Йому не дозволяли розмовляти з кимось із сім’ї, навіть з дітьми. У хату не пускали. То й спав хлопчина надворі на підборі. Дружина Івана Митрофановича таємно підгодовувала хлопця, розмовляла з ним. З’ясувалося, що хлопця звали Яшка. У полон його взяли, коли той спав у лісі. Фашисти його не били, але поводилися, як з худобою, до хати не пускали. Одного спекотного серпневого дня, Яшка наважився таки зайти до оселі, скориставшись відсутністю німців. Іван Митрофанович був дуже здивований, але Яшка сказав, що йому вкрай потрібен ніж або ножиці. Отримавши ніж, хлопець швидко розпоров пояс на галіфе, вийняв якісь папірець і простягнув його господареві. Іван Митрофанович із зацікавленням почав читати. Яшка виявився розвідником, завтра він неодмінно має повернутися до полку, якщо хлопця не буде вчасно, його вважатимуть зрадником. Яшка почав просити чоловіка, щоб його десь сховали, і допомогли втекти. Іван Митрофанович розгубився, адже добре знав, що коли Яшку не знайдуть на подвір’ї, йому і сім’ї це так не минеться, а як хотілось б допомогти хлопцеві. Тоді дядько Іван придумав таке. Покликав старшу доньку, якій на той час виповнилось 17 років. Велів скликати дівчат і хлопців, нібито на її День Народження. Увечері зібралося багато молоді, принесли баян, гітару, почалося свято. Німці й гадки не мали, що перед ними майстерно розігрується вистава. Хтось пішов у справах, хтось до хати відпочивати після спекотного дня. На Яшку один із хлопців начепив картуза та майку, оточили юрбою, і пішли через вулицю до хлопця, який потів сховав Яшку на кукурудзяному полі. Ще довго лунали пісні селом, то співали хлопці і дівчата, відволікаючи увагу загарбників. А Яшка, тим часом, біг понизу річки, де його вже чикали. Уранці офіцери кинулися шукати бранця, але від нього уже й духу не лишилося. Німці бігали, кричали, вимагали від Івана Митрофановича, щоб той знайшов хлопця. Чоловік шукав у сараї, в хліву, позаглядував у курник, але хлопця ніде не було. З поведінки офіцерів було видно, що ті збентежені. Вони швидко збирали речі, вантажили їх на підводи, і весь час кричали: «Яшик!». Один німець ухопив Івана Митрофановича за комір, трусонув, як навіжений, і почав щось незрозуміле викрикувати, розбризкуючи слинною. Потім із силою жбурнув на землю, сам скочив на підводу, де його вже чикали німці, і вирушили в воду. А незабаром почали стріляти з зенітки. Родина Тимченко сховалася у погрібник. Люди не знали скільки часу пройшло, тільки чули, як гриміло над головою, як вилітали з вікон шибки. Коли, нарешті, все стихло, на подвір’ї почулися голоси. Лунала рідна мова. Іван Митрофанович підняв ляду, і побачив радянського офіцера, який стояв посеред двору. А з хати вибіг Яшка, він шукав своїх рятівників. Коли всі вилізли зі схованки, офіцер подякував Івану Митрофановичу, та його дочці Галі, за допомогу. А Яшка попросив записати адресу, і пообіцяв, якщо залишиться живим, то обов’язково напише. Лист так і не прийшов. Ні Іван Митрофанович, ні Галя, так і не дізналися, як насправді звали хлопця. У нього був східний тип обличчя і його навряд-чи звали Яшею. Не знає ніхто, чи залишився юнак живим після війни, але цю історію про молодого розвідника, ще й досі пам’ятають у сім’ї мого прадіда, Тимченка Івана Митрофановича.</span>
1) Кошовий оголосив велику подяку бійцям .Кошовий отаман зі своїм військом вирушив в похід .
2)Дівчина молода і вродлива .Молода вишивала рушник своєму парубку .
3)Люди на набережній дихали свіжим повітрям .На набережній вулиці було людей багато як ніколи .
4) Військовий загін має високий рівень підготовки .<span>Військовий повернувся з війни . </span>
Чарльз Діккенс-англійський письменник, один з найбільших англомовних прозаїків XIX століття, гуманіст, класик світової літератури. Близька до істини характеристика, яку дає Діккенсу Честертон: «Діккенс був яскравим виразником, — пише цей багато в чому споріднений йому англійський письменник, — свого роду рупором хто заволодів Англією загального натхнення, порив і п'янкого ентузіазму, який кликав всіх і кожного до високих цілей. Його кращі праці є захопленим гімном свободи. Вся його творчість сяє відбитим світлом революції". Проза Діккенса пронизана дотепністю, що вплинув на оригінальність національного характеру і способу мислення, відомого в світі як "англійський гумор". Чарльз Діккенс народився 7 лютого 1812 року в містечку Лендпорт, поблизу Портсмута. Його батько був досить заможним чиновником, людиною досить легковажним, але веселим і добродушним, зі смаком користувався тим затишком, тим комфортом, яким так дорожила всяка заможна родина старої Англії. Своїх дітей і, зокрема, свого улюбленця Чарлі містер Діккенс оточив турботою і ласкою. Маленький Діккенс успадкував від батька багата уява, легкість слова, мабуть, приєднавши до цього деяку життєву серйозність, успадковану від матері, на плечі якої падали всі життєві турботи щодо збереження добробуту сім'ї. Багаті здібності хлопчика захоплювали батьків, і артистично налаштований батько буквально переважав свого синочка, змушуючи його розігрувати різні сцени, розповідати про свої враження, імпровізувати, читати вірші і т. д. Діккенс перетворився на маленького актора, сповненого самозакоханості і марнославства. Однак сім'я Діккенса раптово розорилася. Батько був кинутий на довгі роки в боргову в'язницю, матері довелося боротися з бідністю. Зніжений, крихкий здоров'ям, повний фантазії, закоханий в себе хлопчик потрапив у важкі умови експлуатації на фабрику з виробництва вакси. Все своє подальше життя Діккенс вважав це розорення сім'ї і цю свою ваксу найбільшим образою для себе, незаслуженим і принизливим ударом. Він не любив про це розповідати, він навіть приховував ці факти, але тут, з дна потреби, Діккенс почерпнув свою гарячу любов до скривджених, до нужденних, своє розуміння їх страждань, розуміння жорстокості, яку вони зустрічають зверху, глибоке знання життя, злиднів і таких жахливих соціальних установ як тодішні школи для бідних дітей та притулки, як експлуатація дитячої праці на фабриках, боргові в'язниці, де він відвідував свого батька і т. п. Діккенс виніс з свого отроцтва і велику, похмуру ненависть до багатіїв, до панівним класам. Колосальне честолюбство володіло юним Діккенсом. Мрія про те, щоб піднятися назад в ряди людей, які користувалися добробутом, мрія про те, щоб перерости своє первинне соціальне місце, завоювати собі багатство, насолоди, свободу, — ось що хвилювало цього підлітка з копицею каштанового волосся над мертвотно блідим обличчям, з величезними, палаючими здоровим вогнем, очима. Діккенс знайшов себе насамперед як репортер. Расширившаяся політичне життя, глибокий інтерес до дебатів, що відбувалися в парламенті, і до подій, якими ці дебати супроводжувалися підвищили інтерес англійської публіки до преси, кількість і тираж газет, потреба в газетних працівників. Як тільки Діккенс виконав на пробу кілька репортерских завдань, він відразу був відзначений і почав підніматися, чим далі, тим більше дивуючи своїх товаришів репортерів іронією, жвавістю викладу, багатством мови. Діккенс гарячково схопився за газетну роботу, і все те, що розквітало у нього ще в дитинстві і що отримало своєрідний, кілька болісний ухил в більш пізню пору, виливалася тепер з-під його пера, причому він прекрасно усвідомлював не тільки те, що тим самим він доводить свої ідеї до загального відома, але і те, що робить свою кар'єру. Література — ось що тепер було для нього сходами, по якій він підніметься на вершину суспільства, в той же час роблячи добру справу в ім'я людства, в ім'я своєї країни і перш за все і більше всього в ім'я пригноблених.
