Весняний вечір. Українське село відпочиває. Навколо садочки, чепурні біленькі хати. Соловейко ще не спить. Співає свою пісню разом з вітром і місяцем. Ось яка гарна картина рідної природи описана у вірші Лесі Українки «Вечірня година».Природа як жива істота в поезії:
<span>Уже скотилося із неба сонце.
Заглянув місяць в моє віконце.
</span>Ніч і вітер колишуть хати, немов дітлахів.
Леся Українка дивується красою рідної Батьківщини:
<span>Ой, чи так красно в якій країні.
Як тут на нашій рідній Волині!
</span><span>Мені також подобається спостерігати за природою вночі. А коли читаєш вірш Лесі Українки, то немов опиняєшся в цьому затишному українському селі. Я згодна з поетесою, що найкраща природа може бути тільки на Батьківщині.</span>
Чи легко окриленому у суспільстві?Що таке життя?Питання риторичне...Яку обереш собі стежку,залежить тільки від внутрішнього твого стану.Мені завжди подобалися творчі особистості,які окрилені своєю справою,віддані тому,що вони роблять.Та чи легко таким людям живеться?Вважаю,що шлях їх важкий.Вони не йдуть за течією чужих думок і мрій,бо мають свої.Не підкоряються,рухаються до мети,окрилені своїми прагненнями та завданнями.Суспільство ,таких людей, сприймає як проблему,вони здаються незрозумілими для більшості.Люди,які не підлаштовуються-чужинці.Та варто зазирнути "чужинцям" в душу-відкриється інший світ,сповнений впевненістю ,без сумнівів,страхів.така окриленість дає змогу жити,творити,вільно дихати,перемагати.Праця окриленої людини скерована на творіння,а не на руйнування.Наше суспільство не завжди готове прийняти і зрозуміти таких людей,тому їм постійно доводиться боротися за своє становлення.Окрилені люди-сміливі,бо знають ,яку ціну платять за здійснення мрії.Кожен із нас може стати окриленим:мрією,прагненням,коханням.Але тільки працюючи над своїми бажаннями,можно досягнути успіхів у сучасному суспільстві.
За українськими повір'ями, мавки не мають душі, але Мавка Лесі Українки отримала її в стражданнях, кохання зробило лісовий дух людиною. За своє добре серце, палке і вірне кохання, за біль і страждання, які вона зазнала через своє почуття, отримала Мавка безсмертну душу
Життя селянина сповнене щоденної праці на землі. Земля, рідна природа формують його світогляд, ставлення до навколишнього середовища і до людей. У повісті "Гуси-лебеді летять" розповідається про звичайне життя хліборобів, що мешкають у подільському селі.
Селяни-трударі у двадцяті роки жили дуже бідно. Не кожний навіть мав чоботи. Але вони пишалися тим, що працюють на землі. Урочистою подією була весняна оранка. А день, коли Михайлик, головний герой повісті, провів свою першу борозну, став для нього справжнім святом.
Від землі залежало, чи добрий буде врожай. Тому і ставлення до неї було особливе. Мати Михайлика вірила: земля усе знає, що говорить чи думає чоловік, вона може гніватись і бути доброю, і на самоті тихенько розмовляла з нею, довіряючи свої радощі, болі й просячи, щоб вона родила... Ця жінка нічого не любила так щиро, як землю. Вона глибоко розуміла природу: помічала, як плаче од радості дерево, милувалася весняними сходами, а слово "насіння" взагалі вважала святим. І цю любов до природи мати передавала Михайлику. Мабуть, інші селяни так само прищеплювали своїм дітям пошану до рідної землі, передавали їм різні прикмети та звичаї, пов'язані з нею, як дід Дем'ян своєму онуку.
Мені дуже сподобалось ставлення селян до природи, те, що вони вважали її живою істотою, поважали і любили. Мені здається, що така шанобливість і чуйність обов'язково винагороджувалась добрим врожаєм.
