Браз Дон Кіхота став певним символом, навіть міфологемою
Головний герой вигадує собі красиве ім’я. Звісно, справжньому лицареві нього недостатньо. Необхідний ще зброєносець, яким стає знайомий Дон Кіхо-ІІІ Санчо Панса. Новоспечений лицар дає гучне ім’я навіть своєму коневі. Не може лицар і без Дами серця, якою стає дівчина з сусіднього села з пишним іменем Дульцінея Тобоська (ясна річ, це ім’я також вигадав наш лицар сумного образу). Зброю Дон Кіхот лагодить собі з того, що «завалялось» у домі ще від часів його прадіда. От, здавалося б, і все! Образ славного лицаря вийшов на славу, перепрошую за каламбур. Але ж ні, ще не час зупинятися і милуватися цією картиною: жоден славний лицар не обходився без подвигів, які покриють його ім’я вічною славою. Отже, Дон Кіхот вирушає здійснювати подвиги, показувати свою лицарську мужність та звитягу…
Ми визначили, що у своєму творі Сервантес пародіює усі основні атрибути ,дії середньовічного лицаря. Але повернімось на хвилинку до наших міркувань і перевіримо їх уважніше. «…Жоден славний лицар не обходився без подвигів, які покриють його ім’я вічною славою». Безумовно, це так. Дон Кіхот робить усе; заради викорінення зла на землі, заради справедливості та щастя людей. Звісно, він мріє про славу та визнання, але стимулом до його боротьби є сам факт існування несправедливості, яку він бачить (чи яка йому примарилась). Отут вперше щось не збігається…
Образ Дон Кіхота дуже глибокий, ми розуміємо це ще читаючи твір, навіть не встигнувши до ладу подумати над ним. Але, намагаючись стати «копією» і мужнього середньовічного лицаря, Дон Кіхот перевершує свій ідеал: вроджене прагнення справедливості набуває дещо химерних форм і не завжди дає бажані результати саме через втрату відчуття реальності, але ж прагнення Дон Кіхота до загальної справедливості дуже відрізняється від прагнення здобути собі славу,багатство та прихильність Дами серця. Герой, який воює зі злом, не може не викликати повагу та захоплення, але ж викривлене сприйняття Дон Кіхота примушує його бачити зло там, де його нема або ж не прогнозувати ситуацію й можливі наслідки власних дій.
Тепер ми співчуваємо Дон Кіхоту, його таке щире; і таке палке прагнення добра та істини, навіть попри його невдачі, не дає нам змоги поставитися до цього образу цинічно, промовивши щось на зразок «ну, хотів як краще, а вийшло краще не згадувати…» Можливо, читаючи твір, ми думаємо собі: «От дивак!», але частіше, зізнаємось ми в цьому чи ні, ми співчуваємо Дон Кіхотові й вболіваємо за нього, хоча й здогадуємось, що його фантазії;не переможуть дійсність (вітряки не перетворяться на велетнів, яким би благородним не був Дон Кіхот…). Це робить головного героя роману по-своєму трагічним, але, безумовно, симпатичним читачеві.
Замисливши роман як пародію на лицарську літературу низької якості, Сервантес зробив набагато більше: він зобразив по-своєму трагічний образ, обраї і дуже глибокий і яскравий, життєвий настільки, що ім’я цього героя перейшло в мовленні у розряд загальних назв. Виходить, цей дивак — не просто поодинокий випадок. Створюючи свого персонажа, Сервантес витяг на поверхню цілий шмат людської свідомості, зобразивши ті проблеми, які турбують багатьох людей, знайшовши підґрунтя для опису окремого психологічного типу, окремої; філософської системи. Через це образ Дон Кіхота ми не лише спостерігаємо на папері, а й часто зустрічаємо і — головне — впізнаємо у нашому житті.
Перш ніж говорити про донкіхотів у нашому житті, треба подумати, чи виникають такі типи у сьогоденні та й чи висока ймовірність їх виникнення. Ну, що ж? Алонсо Кіхано проти Дон Кіхота. Ох, і не проста ця проблема!
З одного боку, коли б якось Алонсі закортіло перетворитися на Дон Кіхота у наше сторіччя повального індивідуалізму, коли одній людині байдуже до психологічного стану іншої, до її думок та вчинків, до її долі взагалі, якихось перепон на шляху такої магічної метаморфози не виникло б… Але ж є й інший бік: тепер людина, як мені здається, більше обмежена обставинами: робота, родина, та й взагалі, більш дрібне, тобто купа так званих «соціальних прив’язок» не може сучасна людина уявити себе кимось і помандрувати собі боротися з ним. Ми більш закорінені у навколишній світ: у «територію», у соціум тощо. Виходить, тут не вгадаєш: є чинники, які свідчать за появу нових донкіхотів, є хто проти… Але ми не врахували ще одного. Розглядаючи ситуацію, коли комусь закортіло уявити себе іншою людиною, ми не враховували, високу імовірність того, що таке бажання виникне.
Аж тут і криється пояснення чому у нашому сучасному житті так мало донкіхотів. Мені здається, надто щасливим та приземленим став наш світ останнім часом, безкорисне служіння добру, ідеали, подвиги, — все це побачиш хіба що в книжках та історичних поемах. Крім того, нема де й вчитися цього: дитину від раннього віку привчають до прагматичності, практичності, сили, а слово «фантазер» надто часто вживається в негативному значенні.
Сравнение: железное кольцо: \ Бессонницу - восторг - и безнадежность.
; Чтоб в буре дней стоял один - как дуб, \ Один - как Бог в своем железном круге!; голову свою в шальных кудрях \ Как пенный кубок возносил в пространство; Любовь приникнет красным углем.
Анафора: Чтоб не глядел ты девушкам в лицо, \ Чтоб позабыл ты даже слово - нежность. \ Чтоб голову свою в шальных кудрях \ Как пенный кубок возносил в пространство, \ Чтоб обратило в угль - и в пепл - и в прах; Вот талисман тебе от красных губ, \ Вот первое звено в твоей кольчуге.
Эпитеты: в шальных кудрях
; пророческим кудрям
; на пальце смуглом;
Метафоры: Чтоб обратило в угль - и в пепл - и в прах \ Тебя - сие железное убранство.
Слова эти о жене героя - Ирине, которая вместе с детьми погибает во время войны.Андрей прощаясь с семьей, отталкивает плачущую жену: «Провожали меня все четверо: Ирина, Анатолий, дочь Настенька и Олюшка. Все держались по-молодецки», «- Скажи хотя слово на прощание». «Она и говорит, и за каждым словом всхлипывает: — Родненький мой, Андрюша, не увидимся мы с тобой на этом миру». Оттолкнул я ее легенько в плечи и кричу ей: — И разве так прощаются? Что ты меня раньше времени хоронишь?!», «До самой смерти, к последнему моему часу, умирать буду, а не прощу себе, что тогда ее оттолкнул!»