Автор розповідає, що його дід народився кріпаком, побрався вже вільним та все життя працював, щоб викупити землю «та й продав за них свою силу й роки». Для маленького Михайлика дід був уособленням життєвої мудрості та досвіду. Автор згадує як «… сіро-блакитнаві, побризкані росою безсмертники, оживають старі очі».
Дід Михайлика був доброю й веселою людиною та часто сміявся. «Він дуже гарно сміється, хапаючись руками за тин, ворота, ріжок хати чи дерево, а коли нема якоїсь підпірки, тоді нею стає його присохлий живіт».
Дід Дем’ян мав досить сувору, проте справедливу вдачу. Завжди був чесним та не боявся стояти за правду. Мав вправні й талановиті до ремесел руки, і через це був відомий на увесь повіт. «Треба десь зробити січкарню, драча, крупорушку чи керата, – співаючи, зробить, дайте тільки заліза, дерева і ввечері добру чарку монопольки. А хочете вітряка, то й вітряка вибудує під самі хмари; у кузні вкує сокиру, у стельмашні злагодить воза й сани, ще й дерев’яні квіти розкидає по них. Залізо й дерево аж співали в діда, поки сила не повиходила з його рук».
Дід дуже любив свою дружину та прожив з нею весь вік «наче молодята». Для Михайлика дід з бабусею стали прикладом надзвичайно добрих, мудрих та чесних людей, в яких «жодна крихітка житейського бруду не виповзла з двору…, недобре слово з їхніх уст не торкнулося жодної людини».
За своє довге життя дід Дем’ян пережив багато поневірянь проте умів «шанувати i добрих людей, i мовчазну скотину, i святу працю, i святий хлiб» тiльки не вмiв « шанувати свого здоров'я». Смерть діда дуже вразила хлопчика, залишила тугу в його душі. Прототипом Михайлика, головного героя цих творів, є сам письменник у дитинстві.Михайлик — ще маленький хлопчик, отже, сприймає життя безпосередньо і щиро. Усе навколо для нього — справжнє диво, казка, Як кожна дитина, він вміє насолоджуватися життям: нехай він і не має санчат, та ночовки можуть їх замінити, бо яка ж це радість взимку кататися на льодовій гірці; жменька доспілих черешень, норка борсука, випрошена в когось книжка дарують йому справжнє щастя. Проблеми, що турбують Михайлика, можуть здатися дрібними, та для нього вони надзвичайно важливі: де дістати книжку, як би так пройти до хати з вулиці босим, щоб не побачила мати, як пробратися до театру.Хоч Михайлик ще тільки формується як особистість, та про нього вже можна сказати, що це добра, щира людина, яка вміє відрізнити добрих людей від злих, щирих від лицемірів, яка поважає дорослих і їхню працю, що більш за все на світі хоче навчатися і стати вчителем. І оточуючі теж люблять Михайлика: із задоволенням проводить з ним вечори дядько Себастіян, намагається допомогти йому Мар’яна, дівчина Люба ставиться до нього як до щирого друга.Михайлик тільки починає свій шлях, та дорослі вже бачать, що з нього має вирости неабиякий хлопчик. Дід сказав про нього: «Будеш іти межи люди і вибивати іскри...» Йому пророкують майбутнє вчителя, хоч це малому хлопчикові здається неможливим, та крім того, що він розумний і кмітливий, Михайлик ще надзвичайно цілеспрямований: що тільки він не вигадує, щоб дістати нову книжку.<span>Пророцтво діда виправдалося: з маленького сільського хлопчика виріс великий письменник, що не тільки добре пам’ятає своїкорені, а йдобре усвідомлює: за тем, ким він став, він має дякуватиодносельцямі родині, серед яких хлопець формувався як особистість.</span>
Зарубежное влияние в русской архитектуре раньше всего сказалось на московских постройках нарышкинского стиля, который включил в традиционный русско-византийский архитектурный стиль элементы западноевропейского барокко. Нарышкинский стиль получил своё название от боярской семьи Нарышкиных, к которой, в частности, относилась мать Петра I, Наталья Нарышкина. В конце XVII в. ими были возведены некоторые постройки, такие как церковь Покрова в Филях, сохранившиеся до нашего времени. Более решительный разрыв с византийской традицией состоялся в новой столице Петра I, Санкт-Петербурге, который с самого начала строился в духе петровского барокко. К нему, в числе прочих, относится знаменитый Петропавловский собор, усыпальница семьи Романовых. Первым архитектором Петербурга был итальянец Доменико Трезини, но уже в эту эпоху в России работали собственные талантливые зодчие, такие как Иван Зарудный. Некоторые здания строили по эскизам самого Петра Великого.
Петропавловский собор
Своей вершины русское барокко достигает в елизаветинскую эпоху, когда работала целая школа талантливых русских архитекторов, таких как Дмитрий Ухтомский и Савва Чевакинский. Тем не менее, из других стран Европы по-прежнему активно приглашали иностранцев, таких как Антонио Ринальди. Самым выдающимся зодчим этого времени считается Растрелли, который возвел Зимний дворец, Смольный монастырь, Строгановский дворец, Большой Петергофский дворец и множество других великолепных зданий Петербурга и его окрестностей. С приходом к власти Екатерины Великой Растрелли вынужден был уйти в отставку, так как императрица отдала предпочтение второму главному стилю эпохи Просвещения — классицизму. Этот стиль в России представлен работами Карло Росси, Джакомо Кваренги, Василия Баженова, Матвея Казакова и других выдающихся мастеров.
Изобразительное искусство Править
В XVIII в. традиционная русская иконопись постепенно приходит в упадок. Все большее влияние на неё оказывает проникающая из-за рубежа масляная живопись, которая к этому времени прошла большой путь развития от эпохи Возрождения до барокко. Среди наиболее известных представителей иконописи этого периода выделяются Г. Т. Зиновьев, А. И. Казанцев и С. С. Нехлебаев. Иконы писал также известный живописец В. Л. Боровиковский.
В. Л. Боровиковский. Портрет М. И. Лопухиной, 1797
Первые русские художники в современном смысле этого слова, такие как И. Н. Никитин и А. М. Матвеев, учились за границей. Другие (А. Шлютер, Л. Каравак) были приглашены из-за границы и работали в качестве придворных живописцев. Они не только создали отечественную школу живописи (И. Я. Вишняков, А. П. Антропов, А. И. Бельский), но и положили начало традиции, которую в современном искусствоведении называют россикой, изображению русской жизни западноевропейскими живописцами (П. Ротари, Г. Х. Грот, А. Рослин и др.).
После открытия в 1757 г. Академии художеств русская живопись эпохи Просвещения достигает расцвета в работах выдающихся мастеров Д. Г. Левицкого, В. Л. Боровиковского, Ф. С. Рокотова.
Опис діда Савка: «Савка вийшов із своєї хатки і дивився на нас, як намальований. Було йому літ сімдесят чи, може, й більше. Він був маленький, з підстриженою борідкою. Був би він сильно схожий на святого Миколу-угодника, коли б величезна, мов коров’ячий кізяк, стара кепка не лежала у нього на ушах та землистого, так би мовити, кольору светр не висів на ньому, як на хлопчику батьків піджак.»
У землянці було накурено. Бійці сиділи у присмерку в найрізноманітніших позах, притулившись один до одного чи обнявши один одного. Всі вони були різні і всі рідні. Усіх їх об'єднувало одне почуття єдиної сім'ї, те незабутнє і неповторне, що перед лицем щоденних небезпек гуртує на війні чисті серця юнаків, що лишається потім людині найдорожчим спогадом на все її життя.
***
Пройдуть літа, загояться рани, приорються ворожі кладовища, забудуться пожарища і многі події поплутаються в сивих головах од частих спогадів і перетворяться уже в оповідання, але одне зостанеться незмінно вірним і незабутнім — високе і благородне почуття товариства і братства всіх юнаків, що розбили і стерли з лиця землі фашистське божевілля.
***
Савка вийшов із своєї хатки і дивився на нас, як намальований. Було йому літ сімдесят чи, може, й більше. Він був маленький, з підстриженою борідкою. Був би він сильно схожий на святого Миколу-угодника, коли б величезна, мов коров'ячий кізяк, стара кепка не лежала у нього на ушах та землистого, так би мовити, кольору светр не висів на ньому, як на хлопчику батьків піджак.
***
Чого вони так тієї смерті бояться? Раз уже війна, так її нічого боятися. Уже якщо судилася вона кому, то не втечеш од неї нікуди.
***
А не знають, трясця їх матері, що вже кому на війні судилося вмерти, так не викрутишся, ніякий човен тебе не врятує. Не здожене куля, здожене воша, а війна своє, казав той, візьме...
***
Що у військовому статуті сказано про війну — ну? Хто скаже? Мовчите, вояки. Сказано: коли цілиш у ворога, возненавидь ціль.
***
Душа, хлопче, вона буває всяка. Одна глибока і бистра, як Дніпро, друга — як Десна ось, третя — як калюжа, до кісточки, а часом буває, що й калюжки нема, а так щось мокреньке, неначе, звиняйте, віл покропив.
***
Стійте тікать! Чим же далі ви тікаєте, тим більше крові проллється! Та не тільки вашої, солдатської, а й материнської, й дитячої крові.
***
Людська душа молодецька сильніша за всяку танкетку! Була, єсть і буде!
***
Не з тієї пляшки наливаєте. П'єте ви, як бачу, жаль і скорботи. Марно п'єте. Це, хлопці, не ваші напої. Це напої бабські. А воїну треба напитися зараз кріпкої ненависті до ворога та презирства до смерті. Ото ваше вино.
***
Жаль підточує людину, мов та шашіль. Перемагають горді, а не жалісливі!