Обломов и Ольга
По традиции, сложившейся в русской литературе, любовь становится испытанием для героев и выявляет новые грани характеров. Этой традиции следовали Пушкин (Онегин и Татьяна), Лермонтов (Печорин и Вера), Тургенев (Базаров и Одинцова), Толстой (Болконский и Наташа Ростова). Затронута эта тема и в романе Гончарова «Обломов». На примере любви Ильи Ильича Обломова и Ольги Ильинской автор показал, как раскрывается личность человека через это чувство.
Ольга Ильинская является положительным образом романа. Это умная девушка с искренними, лишенными жеманства, манерами. Она не пользовалась особым успехом в свете, по достоинству сумел ее оценить лишь Штольц. Андрей выделил Ольгу среди других женщин, потому что «она, хотя бессознательно, но шла простым, природным путем жизни… и не уклонялась от естественного проявления мысли, чувства, воли…»
Обломов, познакомившись с Ольгой, прежде всего обратил внимание на ее красоту: «Кто ни встречал ее, даже рассеянный, и тот на мгновение останавливался перед этим так строго и обдуманно, артистически созданным существом». Когда же Обломов услышал ее пение, в его сердце пробудилась любовь: «От слов, от звуков, от этого чистого, сильного девического голоса билось сердце, дрожали нервы, глаза искрились и заплывали слезами…» Жажда жизни и любви, звучавшая в голосе Ольги, отозвалась в душе Ильи Ильича. За гармоничной внешностью он ощутил прекрасную душу, способную на глубокие чувства.
<span>Мати бідкалася, що побило всю городину, а хлопець після цієї пригоди надовго захворів. Довелося йти до знахарки. </span>
<span>Знахарка, викачуючи хворобу яйцем, здивувалася, потім стала па коліна перед хлопцем і сказала: "Краса безборонна і беззахисна у світі, а тобі її утверджувати... Іди..." </span>
<span>Поки дійшли додому, дитина була вже здорова. Серед сільських дітей він виявився найвправнішим, тому заздрісники м’ячик у нього відняли, а його прогнали. Мати, заклопотана роботою й нестатками, теж на нього накричала. От і блукав він самотою. </span>
<span>Уже став чередником. Дивний із нього пастух — не кричить, не галасує, худоба вся ціла, напасена. Тільки ні до кого, окрім як до берези, прихилитися. </span>
<span>Милувався красою лісових квітів, думав, як її зберегти. І вирішив поселити все це у своє серце. Тільки так сказав, розсунувся бузиновий кущ — і з нього вийшов дід Капуш, заввишки з лікоть, а борода в сім ліктів. Сказав, що чередник призначений йому в учні, що їх чекають великі справи. Чередник відповів, що не може кинути матір, що він любить її, навіть коли та його сварить. Капуш перестав насміхатися над хлопцем і сказав, що йому якраз і потрібні такі правдиві та вірні помічники. </span>
<span>Одного разу Капуш покликав чередника свистом, повів його на гірський шпиль, показав на зоряне небо і сказав, що все на землі залежить від небес, від життя сонця. І хай не боїться: мороку немає, є тільки недоступне, незвідане. </span>
<span>Відтоді чередник став ще задуманіший. Але жодної злої думки не було в його голові. Йому хотілося більше дізнатися про світ. </span>
<span>Несподівано з’явився Капуш і став розказувати про зелену книгу землі. Усі залежать від зерна: людина, звір, пташка. Краси людини без землі і краси землі без людини немає. Найвища радість людини — орати й сіяти. Сила кожного таїться в силі його душі. У лісі живуть Лісовики й Лісовки, Полісун — пастух вовків, у воді — Водяник. Земляні духи стережуть скарби землі. Літо — молода дівчина, а Зима — стара баба. Земля — найпривітніша людська домівка, і кращої не знайти. Чередник запитав, чому він усього цього не бачить, а Капуш відповів, що то через байдужість і недбальство. Треба вчитися спостерігати, все підмічати. </span>
<span>Забуяла нова весна, і Капуш розповів юнакові, яке зілля допомагає людині й худобі, а яке — шкодить. Учив, що світ тримається на любові й терпінні. А ще — думанні. </span>
<span>Мати сказала, що тепер хлопець має братися за плуга. Коли той рано виїхав у поле, все село сміялося — безголовий. Травень був без дощів: хто пізно посіяв, у того не вродило. А в нього вродило. </span>
<span>Наступного року із сіянням не спішив: знав за прикметами, що ще будуть морози. Знову в нього вродило, і всі в селі вирішили, що він знається з нечистою силою. Юнакові було кривдно за тупу й сліпу заздрість людей. </span>
<span>Влітку гроза знищила весь урожай, і юнак був дуже злий. Знову з’явився Капуш і сказав, що він — людина, повинен боротися, пізнавати, шукати правди у трьох коренях — у землі, у небі й у самому собі, в своїй душі. Хоче осідлати хмару, бути Планетником — хай спробує! Після зливи почалася спека, все горіло. Юнак вирішив викликати дощові хмари. І в нього це вийшло! </span>
<span>Планетник весь час працював — відводив зайву воду, садив дерева, сіяв, орав. Усе село по ньому звірялося. Умів усе — ковалював, шив, лікував худобу, дітям робив іграшки. І ніколи не ходив до корчми. </span>
<span>Над усе любив землю й хліборобство. І земля йому щиро відповідала тим же. Юнак усе думав, як йому осідлати хмару. Підкидав капелюха, прив’язував до чотирьох кінців хустинки камінець і спостерігав, як вони літають. </span>
<span>Вирішив пошити з полотна великий мішок, наповнити його вітром і політати. Але повітря не трималося, тому Планетник вирішив просмолити мішок. Ніхто й не здогадувався, що він готується до польоту. </span>
Настав березень. Подули сильні вітри, все висохло. Люди благали Планетника накликати дощу. І він прикликав.<span> Після того знову взялася спека. Надумав Планетник летіти, та люди його випередили. Прийшли й в усіх нещастях звинуватили. Ледь не вбили. </span>
<span>Пан наказав заарештувати Планетника. А на всіх людських обличчях одне — ненависть і нетерпець. Стара мати побивається з горя. Коли сторожа поснула, перед матір’ю розцвів нарцис і сказав, щоб вона відчинила двері холодної і випустила сина. Планетник взяв нарцис, мати його благословила, і він простився з нею — пішов ставати над громом. Серед ночі на горі спалахнуло вогнище. З вогню піднімалася куля. Задзвонили дзвони. Вдень Планетника шукали, але не знайшли. Чи в небо злетів, чи в землю запався — ніхто не знає. </span>
<span>Таку легенду розповіла Олена Булига. Коли мені тоскно, я згадую Планетника й чую, як у небі дзвонять дзвони</span>
Эта поэма рассказывает о том , как строилась железная дорога , о том каких жертв всё это стоило . В конце произведения автор говорит , что дорога была достроена .
Главный герой рассказа - Федя Рыбкин. Он пришёл домой с катка. Мамы и сестры не было дома. Федя очень обрадовался, что ему никто не будет мешать делать уроки. Мальчик сел решать задачу по математике, и включил радио. Он слушал песню за песней, и вновь и вновь читал условие задачи и не мог понять о чём она. В итоге он отправился к своему другу Юрию Сорокину, чтобы он ему объяснил эту задачу. К этому рассказу подходит замечательная пословица: Сделал дело - гуляй смело.