Я йду разом из другом (подругою) по шкільним коридорам. Повз нас проходять сумні учні різного віку, але ми не сумуємо. вже скоро буде прибирання нашого класу, не можу дочекатися цього моменту. Мені подобається, коли увесь клас займаеться одніє справою, разом, дружно. Нам завжди весело. Знайшовши потрібний кабінет.
Я відчиняю двері та заходжу , там значно тихіше, ніж у коридорі, мої однокласники займаються своїіми справами, усі сміються. Я проходжу до своєї парти та саджусь, ждучи вчителя. Двері до класу відчиняються, заходить ( имя учителя).
<span>-Доброго дня, діти. Сьогоді ми будемо прибирати в класі! Зараз, я кожному дам доручення. - вчитель перечислив усіх дітей, розділивши іх по групам, кожній дали своє завдання.
Мені разом із друзями треба протерти усі парти.
Обоговоривши все, ми приступили до роботи.
Я намочила жовтеньку тканинку , яку мені дала ( имя учителя) Протиравши парт, я поглядала на друзів, всі були зайняті своєю справою, хтось протирав та поливал квіти, деяки витирали дошку, мили підлогу,вікна, та ще багато чого. Через пів години ми закінчили та розійшлись додому, мені дуже сподобався цей день!
</span>
Моя Україна…Край пісенний, із
землями родючими, людьми працьовитими та щирими, степами безкрайніми, лісами
зеленими, ріками повноводими. Я щасливий, бо саме тут довелося мені народитись,
тут я зростаю, навчаюсь, мужнію і з кожним днем все більше люблю свою країну з
її славною історією, багатою культурою.
<span><span> Щоб не відбувалось, завжди українці відстоювали свободу і честь свого
краю. У боротьбі з турками, польською шляхтою, німецько-фашистськими
загарбниками вирішальну роль відігравав народ. Тому мені здавалось, що наша
нація пережила стільки випробовувань і вже тепер заслужила добру долю. Та ворог
не дрімав, він тільки причаївся і завдав удару у найважчий момент, почав сіяти
розбрат між нами. Але ще Іван Якович Франко писав: </span>“Ми мусимо навчитися чути
себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без
офіційних кордонів” <span>.Недруги дуже помилились, бо останні
події, навпаки, об’єднали нас. Але кров проливається, гинуть наші хлопці на
Сході. Мені страшно, тому молюсь до Бога щиросердно, щоб швидше закінчилася війна. Мрію прокинутись одного
сонячного ранку і почути повідомлення про те, що в Україні більше не стріляють,
що мир запанував на моїй землі.</span></span><span> Хіба ми мало страждали?! Українці
нікому лиха не бажали, ніколи не намагались кого-небудь завоювати, а тільки
захищали своє у важкій праці здобуте і прагнули бути вільним народом. Саме тому
ми, як ніхто інший, повинні жити в
омріяній країні, у справедливому суспільстві. Тож найбільше мрію жити у мирній державі, щоб
ніхто нікого не вбивав, щоб матері не втрачали синів, дружини – чоловіків, а
діти – батьків. Хочу, щоб українці по-справжньому повірили у Бога, доводили
йому свою відданість не тільки на словах, а й добрими справами, бо без діла
мертвіє віра. Мрію, щоб у нашому
суспільстві панували взаєморозуміння, повага та любов, щоб люди були
толерантними, справедливими у ставленні один до одного. Дуже я хочу, щоб при
владі були такі люди, які вболівають за свій народ, за рідну землю, а не
думають про збагачення власної родини. Щоб під їх мудрим керівництвом почали
працювати заводи, фабрики, відродилось сільське господарство. Тоді люди будуть
мати роботу, яка гідно оплачується, у них не буде потреби їхати за кордон, щоб
мати змогу утримувати сім’ю. Як часто українці пропускають важливі моменти у
житті своїх близьких, друзів, бо змушені заробляти на хліб. Нерідко вони
виконують найважчу роботу, яку не завжди гідно оплачують. На чужині важко
знайти справедливість.</span>
<span> Я мрію, щоб школи були обладнані по-сучасному,
а ми здобували знання , йдучи у ногу з технічним прогресом. Нехай кожен учень
має можливість обирати для вивчення ті предмети, які будуть потрібні для
отримання омріяної професії. У вищих
навчальних закладах хай вчаться ті молоді люди, які мають знання і здібності,
не ті, у кого батьки заможніші. </span><span> Хочу, щоб всі дотримувались
виконання законів, записаних у Конституції, і кожен з нас мав однакові права
перед судами. Справедливе правосуддя – основа будь-якої держави, недаремно ще
Ярослав Мудрий уклав зведення законів під назвою «Руська правда», і цим він
зміцнив Київську Русь.</span><span>
Держава існує для того, щоб забезпечити освіту, мирну працю, спокій
своїх громадян, медичне обслуговування. Прагну, щоб праця всіх, хто надає
можливість відновлювати здоров’я, була відповілно оцінена, а вони пам’ятали про
клятву Гіппократа.</span><span>
Бажаю, щоб молодим давали дорогу, підтримували їх, у всьому їм
допомагали, а старших – слухали та поважали. За багаторічну працю літні люди
повинні бути матеріально забезпеченими, мати змогу подорожувати світом.</span><span>
Хай у кожній родині панує злагода, лунає щасливий дитячий сміх, бо дні
безтурботного дитинства дуже швидко летять. Мрію жити у такій Україні, в якій
всі шанують і люблять рідну мову, знають історію свого народу, цікавляться
різними видами мистецтва, розвивають свої таланти, даровані їм Богом.</span><span>
На жаль, у наш час ми є свідками боротьби за цілісність і незалежність
Української держави. Я знаю, що головне для кожного з нас – бути вірним своїй
Батьківщині, бути її свідомим громадянином. І я намагаюсь стати ним, бо прагну
бути схожим на людей, які відстоюють незалежність України. Лише вольовий дух і
наполегливість українців може вплинути на долю України, зробити її кращою. Я
хочу бачити наших людей дружніми, бо тільки тоді ми зможемо здолати ворога, для
якого незгода є дуже зручною. Хтось скаже, що дуже важко буде досягти таких
радикальних змін, але до цього треба прагнути. Нехай не тепер, не одразу
почнуться зміни, але є надія, що ми і наші нащадки будемо жити саме у такому
суспільстві.</span><span> </span>
Цвіте земля, задивлена в сободу.
Коли чуєш цей висів напевно розумієш:яке щастя жити на Батьківщині.Я гадаю ,що кожен є патріотом своєї землі.
У рідний край,грозою вмитий ведуть усі шляхи на світі.
Ответ:
Объяснение:
В передобідню нору вулицею села на змиленому коні проноситься вістовий. І одразу від обійстя до обійстя, від гурту до гурту лунає команда:
— Рушай!
Галасують погоничі, риплять вози, тут і там чується груба солдатська лайка. Рештки шведського війська поспішають з України до турецьких володінь, де сподіваються знайти притулок, щоб хоч якось оговтатися після нищівної поразки під Полтавою.
Серед утікачів — і словацький посол до шведського короля Карла XII, протестантський єпископ, або, як він сам себе називає, суперінтендант Данієль Крман. Для нього дні відступу шведів стали суцільними чорними днями. Адже після полтавської битви згасла остання надія на обіцяну королем допомогу словакам і угорцям у їх боротьбі проти австрійського поневолення. Тепер Крману якщо й пощастить дістатися в рідну Словаччину живим і здоровим, то австрійські власті ніколи не вибачать йому цього посольства і співчуття землякам-повстанцям.
Коли зринула команда "Рушай!", пан суперінтендант якраз міцно спав. Бо всеньку минулу ніч трясся на возі, в село в’їхали, як уже зійшло сонце. Тож добре стомився. Проте як тільки слуга доторкнувся до плеча, одразу ж підхопився — за час посольства звик уже до такого кочового життя. Сполоснув криничною водою обличчя, зібрав у подорожню валізу свої небагаті пожитки — крихти від усього того багатства, яке розгубив у многотрудній дорозі — та вже й до виходу. А в дверях лице в лице стикається з господинею — кругловидою молодицею років тридцяти.
— Уже їдете, пане? — запитує вона, осмикуючи рукави полотняної вишиваної сорочки.
— На жаль, треба їхати, — буркає у відповідь Крман. Буркає для годиться, бо чого-чого, а до балачки зараз не має ані найменшого бажання.
— Чого ж так поспіхом? Погостювали б ще.
Зиркає на пана посла якось так загадково, що й не зрозуміти: чи то справді від щирого серця говорить, а чи лукавить.
Хоча чого б то їй лукавити? Вранці, як ставали на постій, була сердитою, невдоволеною. І зовсім не приховувала невдоволення, хоч могла б і остерегтися — мало чого можна чекати від незваних-непрошених. А тепер бач! Певно, уже встигла розпитати про нього, Крмана, у його слуги, то тепер і повага та приязнь з’явилися. Бо хоч вони й різної віри, а пошанування чисто людське має ж бути: не кожен же день зупиняється у її простій селянській хаті поважний єпископ.
Здається, така дрібниця — привітне слово. А Крман відчуває, як щось затеплилося в душі. І повторює на цей раз уже щиро:
— На жаль…
Правда, молодиця вранці так і не сказала толком, де її чоловік. Чи то в мазепинцях, чи то серед тих, хто зараз переслідує шведів. Та й дітей — двох синьооких донечок — спровадила до комори і там зачинила.
Але не треба приглядатися до того, що було, а більше дивитися, що зараз є.
— На жаль…
— Дозвольте вам хоч подаруночок на дорогу, — спохоплюється молодиця. — Я ось зараз…
Знову загадково зиркає на нього, мчить у город та вже й вертає з невеличким блідо-зеленим гарбузом.
Кожен з нас є особистістю. Кожна людина унікальна. Тим чи іншим чином ми відрізняємось одне від одного. Однією з рис є характер. В кожної людини він свій, індивідуальний. Зустріти людей з однаковісінькими характерами складно. І від нього залежить поведінка людини в різних ситуаціях. А як відомо, кожен наш рух впливає на майбутнє, кожне наше слово може стати вирішальним. Характер формується від народження. З моменту першого контакту із суспільством. З кожним роком людина дорослішає, а з віком змінюється її поведінка.
Добра, чемна людина ніколи не зробить нічого, що могло б нашкодити іншому. З такими особами завжди приємно мати справу, і перевага надається саме таким при влаштуванні на роботу чи вступі до ВНЗ. Але запальний характер може зіграти з вами злий жарт, а особливо на співбесіді. Твердий характер-це запорука успіху. М'який, поступливий-гарант невдач напротязі всього життя. Є багато літературних героїв, які засвідчують вирішальну роль характера в долі людини: Григорій Многогрішний, Остап та Андрій Бульбенки і ще багато інших. В історії багатьох держав є видатні політичні діячі, які можуть стати прикладом для наслідування. Маргарет Тетчер свого часу впровадила низку реформ, які стали вирішальними у розвитку Британії, хоча ніхто з її команди не вірив у правильність прийнятого рішення та успіх її програми. Вона твердо стояла на своєму і досягла певного успіху.
Тож не тільки хтось чи щось матеріальне творить нашу долю, а й характер людини бере в цьому участь. Ці речі нерозлучні і міцно зв'язані на все життя. Характер є повноцінним творцем нашого життя.