Насильницька колективізація природно викликала серйозний опір серед селян. В Україні та на Північному Кавказі (в т.ч. на Кубані), де традиції індивідуального сільського господарства були міцними, він був винятково сильний. Селяни відмовлялися йти в колгоспи, нищили майно, яке підлягало колективізації, забирали з колгоспів своє зерно і худобу, били місцеву адміністрацію і т.п. Найпоширеніша форма протесту зводилася до того, що селяни стали різати домашню худобу, не бажаючи віддавати її властям. Це явище набрало приголомшуючих масштабів: між 1928 і 1932 рр. Україна втратила близько половини поголів’я худоби. Селянські бунти нерідко переростали у відкриті збройні повстання, що охоплювали цілі райони. Пік повстанського руху припав на перші три місяці 1930 р. У деяких місцевостях України і Північного Кавказу проти повсталих була задіяна навіть реґулярна армія. Загальна кількість повстанців в Україні у 1930 р., за даними ДПУ складала бл. 1 млн. чоловік (такі дані наводить Я.Грицак). За підрахунками Роберта Конквеста, в 1930 р. кількість учасників селянських повстань в Україні перевищувала 40 тис. В окремих місцевостях спротив проходив під гаслами: “Геть Радянську владу, хай живе самостійна Україна!”
“Березнева лихоманка” селянства змусила Сталіна на деякий час навіть пригальмувати темпи колективізації. 2 березня 1930 р. у газеті “Правда” появилася його стаття “Запаморочення від успіхів”. У ній він виступив із засудженням “перегинів” у проведенні колективізації, але переклав провину за це на місцеву владу. Після виходу статті селянам дозволили покидати колгоспи.
Вихід з колгоспів став масовим явищем. Знову ж таки, найбільшу частку (понад 50%) “відступників” дали Україна і Північний Кавказ. Але вже у вересні 1930 р. відновився наступ на селян-одноосібників. Проти тих, хто очолював вихід із колгоспів, був застосований терор.
Наслідки колективізації:
▪ встановлення повного контролю комуністичного режиму над сільським господарством;
▪ державне закріпачення селян;
▪ підпорядкування сільського господарства командно адміністративній системі управління;
▪ Голодомор 1932-1933 рр.;
▪ порушений баланс у розвитку промисловості й сільського господарства;
▪ постійне відставання сільськогосподарського виробництва;
▪ фізичне знищення найбільш кваліфікованих і працьовитих селян-господарів;
дезорганізація та деградація аграрного сектору: за період 1929-1932 рр. в Україні поголівя великої рогатої худоби скоротилося на 41,8 %, коней – на 33,3%, свиней – на 62,3%, овець – на 74%
Голодомор 1932-1933
Голодомо́р 1932–1933 років — геноцид українців, злочин. Навмисно організований керівництвом ВКП(б) та урядом СРСР у 1932–1933 роках масовий голод, що призвів до багатомільйонних[1] людських втрат у сільській місцевості на території Української СРР (землі сучасної України за винятком семи західних областей, Криму і Південної Бессарабії, які тоді не входили до УСРР) та Кубані[2], переважну більшість населення якої становили українці. Викликаний свідомими і цілеспрямованими заходами вищого керівництва Радянського Союзу і Української СРР на чолі зі Сталіним, розрахованими на придушення українського національно-визвольного руху і фізичного знищення частини українських селян
