<span>Подii у драмi Iвана Франка розгортаються навколо трьох центральних персонажiв: Анни, ii чоловiка Миколи Задорожного та жандарма Михайла Гурмана. Образ Анни змальовано з великим почуттям любовi до знедоленоi людини. Вона в творi не розкривае свого горя, приховуе вiд людей своi болi i страждання, як глибоку таемницю.Iз розмови з сусiдкою Анна дiзнаеться, що Михайло якого вона покохала i присяглася в вiрностi, живий i приiхав до iхньго села.Звicтка про повернення Михайла глибоко вразила Анну. Вона обурена пiдлiстю братiв, якi ii "одурили, ошукали, мов кота в мiшку продали", переконавши, що Михайло загинув.Жiнка сподiвалася, що зустрiч з Михайлом поверне iй втрачене щастя, принесе радiсть, що вони заживуть новим щасливим життям.Але, трагiчна смерть Михайла вирвала у неi останню надiю.Образ Миколи Задорожного т еж глибоко трагiчний. Вiн довгi роки поневiрявся в наймах,нiколи й хвилинки радicноi не зазнав.Вiн добрий, працьовитий, своiми кривавими мозолями стягнувся на маленьке господарство i cподiвався, що одруження з Анною принесе йому щастя.Але скоро вiн переконався, що молода i вродлива дружина не кохае його, що щастя вiдвертаеться вiд нього.Через усю драму автор iз логiчною послiдовнiстю передае читачам, що щастя у всix головних трьох героiв драми украдено однаково.</span>
Скінчились зимові морози.Прийшла весела,духмяна весна.Ще вчора берізки стояли голі прикриті снігом.А сьогодні вже з*являються бруньки.Незабаром вони почнуть розпускатися Немов аленькі квіточки.З них з*являються листочки.Невдовзі стрункі барезки одягнуть свої чарівні сережки.Сонячно навкруги,дзвінко виспівують свої трелі пташки.Звеселяють березовий гай.Радіють що повернулись із вирію.А восени берізки одягнуть сої золоті чарівні шати.
Кожен із нас повинен знати історію свого народу, своєї держави. Освічена людина завжди розуміє, що без минулого немає сучасного, без традиційного немає нового, без колишнього немає теперішнього. Для народу його історія – це не просто минуле, це його душа. Хто з нас, не знаючи історії, зможе пояснити, чому українці так шанують землю, а працю на ній називають священною; чому вінок і писанка мають таке глибоке символічне значення для нашої культури; чому наша мова послуговується літерою «ї», якої немає в жодній іншій мові світу? Той, хто не знає національної історії, ніколи не зможе зрозуміти свого народу й діяти на його благо.Майбутнє. В цьому слові є своя неприхована таємничість. Кожен із нас проживає своє життя так, як вважає за потрібне, але все ж таки усвідомлює – без минулого немає майбутнього. А що ж для нас є минулим? Славне буття наших пращурів, закрита і понівечена наша історія за часів радянської влади чи, може, не така вже далека історія нашої незалежної держави? Що з цього ми маємо пам’ятати і чи мусимо?
Наша пам’ять – дивовижний інструмент. Дещо ми забуваємо майже одразу, а дещо впивається в нашу душу настільки глибоко, що позабути це здається неможливим. Ми кажемо: «я не забуду цього ніколи» насправді не знаючи, чи не зітре якась майбутня подія попередньої. І не тому, що людина така забудькувата істота, а тому що тут спрацьовує одвічний закон: ми віримо лиш у те, в що хочемо вірити; ми пам’ятаємо лише те, що хочемо пам’ятати. І нема тут несправедливості, не звинуватиш тут когось у байдужості – є лише людська пам’ять, яка не може тримати у собі все, як не крути. Нам легше забути, ніж пам’ятати.
Наше минуле – це досвід. Досвід, який ти переймаєш у своїх батьків, дідів, у свого народу. І якби ми не мали цього досвіду, то чи змогли б жити без помилок? Хіба таке можливо? Ні. Не були б зроблені тисячі відкриттів, бо вчені-сучасники не мали б інформації від своїх попередників, ми б не мали звичаїв, традицій, менталітету, форм поведінки... Ми б не мали історії! А як писав О. Довженко: «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».
Ми живемо у непростий час. В час, коли гроші важливіші за моральні цінності, коли аморальність стає нормою життя. І, здається, ніщо не може зупинити цього руйнівного колеса. Про яку пам’ять славного минулого можна казати, якщо ми забуваємо очевидні речі: любов до Батьківщини, пошану до старших, цінність і красу рідної мови... Сьогоднішня молодь, як приклад, не знає і не хоче знати історію держави, у якій живе. Таке враження, ніби сучасні юнаки і дівчата переконані в тому, що теперішнє це не запорука минулого, а просто те, що приходить само по собі.
Можна знайти й більш приземистий приклад: людина, яка втратила пам’ять внаслідок шоку або автомобільної аварії. Перше, що вона пам’ятає – біла стеля лікарняної палати, а далі – пустота... І про яку вже історію можна казати, якщо ти не пам’ятаєш навіть власного імені. І як жити далі? Починати все з нуля дуже непросто, адже, можливо, хтось чекає на тебе, а ти лиш скажеш: «Я все забув...» Це страшно. Думаю, така людина хоче повернути свою пам’ять будь-що, бо кожен спогад є для неї ще одним кроком на стежині до майбутнього.
Колись давно дісліднкик дослцджували невідомі землі . Вони їх відкривали і наносили на нові карти .
їх відзначали подякою . Було багато дослідників різних країн. деякі шукали землі наприклад індію а находили зовсім інші нові землі .
Наді мною пролетіли птахи миру-голуби.
Під мною моя рідна земля, на якій я твердо стою ногами.
В мені палає вогонь любові до своєї Батьківщини.
На мене завжди можуть покластися мої рідні та друзі.
Від мене всі були в захваті.
Зі мною поруч будуть рідні батько й ненька.
У тебе прекрасне почуття гумору- сказав мені Сашко.