Бородино :- Скажи-ка, дядя, ведь не даром
Москва, спаленная пожаром,
Французу отдана?
Ведь были ж схватки боевые,
Да, говорят, еще какие!
Недаром помнит вся Россия
Про день Бородина!
- Да, были люди в наше время,
Не то, что нынешнее племя:
Богатыри - не вы!
Плохая им досталась доля:
Немногие вернулись с поля...
Не будь на то господня воля,
Не отдали б Москвы!
Мы долго молча отступали,
Досадно было, боя ждали,
Ворчали старики:
"Что ж мы? на зимние квартиры?
Не смеют, что ли, командиры
Чужие изорвать мундиры
О русские штыки?"
И вот нашли большое поле:
Есть разгуляться где на воле!
Построили редут.
У наших ушки на макушке!
Чуть утро осветило пушки
И леса синие верхушки -
Французы тут как тут.
Забил заряд я в пушку туго
И думал: угощу я друга!
Постой-ка, брат мусью!
Что тут хитрить, пожалуй к бою;
Уж мы пойдем ломить стеною,
Уж постоим мы головою
За родину свою!
Два дня мы были в перестрелке.
Что толку в этакой безделке?
Мы ждали третий день.
Повсюду стали слышны речи:
"Пора добраться до картечи!"
И вот на поле грозной сечи
Ночная пала тень.
Прилег вздремнуть я у лафета,
И слышно было до рассвета,
Как ликовал француз.
Но тих был наш бивак открытый:
Кто кивер чистил весь избитый,
Кто штык точил, ворча сердито,
Кусая длинный ус.
И только небо засветилось,
Все шумно вдруг зашевелилось,
Сверкнул за строем строй.
Полковник наш рожден был хватом:
Слуга царю, отец солдатам...
Да, жаль его: сражен булатом,
Он спит в земле сырой.
И молвил он, сверкнув очами:
"Ребята! не Москва ль за нами?
Умремте же под Москвой,
Как наши братья умирали!"
И умереть мы обещали,
И клятву верности сдержали
Мы в Бородинский бой.
Ну ж был денек! Сквозь дым летучий
Французы двинулись, как тучи,
И всё на наш редут.
Уланы с пестрыми значками,
Драгуны с конскими хвостами,
Все промелькнули перед нами,
Все побывали тут.
Вам не видать таких сражений!..
Носились знамена, как тени,
В дыму огонь блестел,
Звучал булат, картечь визжала,
Рука бойцов колоть устала,
И ядрам пролетать мешала
Гора кровавых тел.
Изведал враг в тот день немало,
Что значит русский бой удалый,
Наш рукопашный бой!..
Земля тряслась - как наши груди,
Смешались в кучу кони, люди,
И залпы тысячи орудий
Слились в протяжный вой...
Вот смерклось. Были все готовы
Заутра бой затеять новый
И до конца стоять...
Вот затрещали барабаны -
И отступили бусурманы.
Тогда считать мы стали раны,
Товарищей считать.
Да, были люди в наше время,
Могучее, лихое племя:
Богатыри - не вы.
Плохая им досталась доля:
Немногие вернулись с поля.
Когда б на то не божья воля,
<span>Не отдали б Москвы!</span>
В своєму творі «Гамлет» Вільям Шекспір підіймає трагедію гуманізму в суспільстві. Буйство почуттів головного героя та душевні коливання штовхають його на сумніви в правильності свого вибору.
Життя Гамлета досконало змінюється коли він повертається додому після навчання. Спочатку до нього приходить привид батька та розповідає про своє вбивство. Ця новина змінила відношення датського принца до людей в цілому, а особливо до близьких родичів.
Виявляється, що батька вбив його рідний брат, а потім одружився з його жінкою. Матір Гамлета була в зговорі та зрадила свого чоловіка. Принц розчаровується і в матері, і в її новому чоловікові. Більше не може довіряти близьким та відчуває стеження за собою.
Палке кохання Гамлета здавалося, на перший погляд, взаємним та чистим. Він з’єднався з коханою Офелією і здавалося, що це справжнє щастя. Та кохана теж стежила за ним. Принц почав підозрювати в зговорі всіх. Його близькі друзі шукали вигоду для себе. Ці події не тільки підірвали віру принца в людські цінності, дружбу та кохання та розчарували в людях. Він більше не міг спокійно жити та спілкуватися вільно.
Гамлет не наважується помститися дядькові і матері. Та зовсім діло не в його боягузтво і невпевненість в собі. Його хвилює нікчемність оточуючого світу та грізність датського двору. Він розуміє, що помста не змінить світ на краще. Відсутність душевної рівноваги мучать принца. Він задається питанням «бути чи не бути».
Жити в такому оточенні принц більше не може, а змінити все буле не по його силам. Гибель Гамлета і стала його перемогою. Смерть знайшла і його дядька та матір. Перед гибеллю, принц попросив свого друга розповісти всім про ганебність датського двору. З цією думкою він покидає грішний світ.
Трагедія Гамлета не втратила сьогодні своєї актуальності. Жити в душевній рівновазі для сучасної людини велика розкіш. Несправедливість, жорстокість та бездушність оточуючого світу хвилюють людей.
Змінити світ кардинально неможливо одній людині. Та думати, що від тебе нічого не залежить теж велика помилка. Жорстокий вчинок не може залишитися без покарання, за кожне своє дійство треба відповідати. Рано чи пізно доля сама поверне рівновагу життя.
<span> Михаил Зощенко — великий юморист, рассказы которого поражают сочным, народным языком и своеобразным юмором. Герои Зощенко смешны, но вместе с тем вызывают сочувствие и жалость.</span>
<span> В рассказе «Галоша» описывается простой советский человек, потерявший в трамвае свою галошу. «В трамвай вошел — обе галоши стояли на месте. А вышел из трамвая — гляжу, одна галоша здесь, на ноге, а другой нету... И подштанники на месте. А галоши нету».</span>
<span> Бросившись на поиски галоши, герой сразу же сталкивается с различными трудностями, которые создают чиновники. На просьбу вернуть галошу в камере для потерянных вещей ему говорят: «Нету, уважаемый товарищ, не можем дать. Принеси удостоверение, что ты действительно потерял галошу. Пущай домоуправление заверит этот факт, и тогда без излишней волокиты мы тебе выдадим то, что законно потерял».</span>
<span> Но и на этом мытарства бедняги не заканчиваются. Абсурдность требований чиновников доходит даже до того, что с человека берут справку о невыезде. В конце концов, злополучная галоша находит своего владельца только через неделю, но за это время он теряет другую. Однако главный герой вовсе не расстроен, наоборот, он почти счастлив, потому что привык безропотно и безвольно подчиняться. «Вот, думаю, славно канцелярия работает. Сохраню эту галошу на память. Пущай потомки любуются».</span>
<span> В рассказе «Встреча» Зощенко высмеивает мнимое человеколюбие, мелочность и скупость. Главный герой заявляет в самом начале: «Скажу вам откровенно: я очень люблю людей». Далее описывается его путешествие из Ялты в Алупку, причем путешествует наш человеколюбец пешком, хотя «невозможно жарко» и «пыль на зубах скрипит». Это говорит о его ужасной скупости, ведь можно было доехать и на автобусе.</span>
<span> Так вот, встретился ему в пути «небогато одетый человек». Даже не встретился, а догнал. Догнал для того, чтобы указать более короткий путь да спросить сигаретку. Но наш герой, вместо того чтобы отблагодарить случайного попутчика, ищет в его действиях какой-нибудь подвох. «А теперь, вернувшись в Ленинград, я думаю: кто его знает — а может, ему курить сильно захотелось?.. Или, может, идти ему было скучно — попутчика искал. Так и не знаю в точности».</span>
<span> Недоверие, животный страх, раболепство, бюрократизм и волокита — вот что беспощадно высмеивает Зощенко в своих небольших по размеру, но очень емких по сути рассказах.</span>
Доброта,честность,милосердие,ответственность,верность, терпимость,трудолюбие,тактичность,вежливость и ещё целая куча!!!)