«Всі дорослі спочатку були дітьми, тільки мало хто з них про це пам’ятає», – говорить у присвяті до своєї казки «Маленький принц» Антуан де Сент-Екзюпері. Цим вступом до дитячого твору письменник неначе підкреслює, що він адресує його не тільки Дітям, але й дорослим. Тому не дивно, що, коли читаєш цю казку, складається враження постійного порівняння: ось так бачить події Малюк, а ось так – доросла людина. І ця відмінність вражає! «Діти повинні бути дуже поблажливі до дорослих», – співчуває старшим Малюк, і цим самим письменник запевняє, що дитяче бачення світу – природніше, людяніше, отже, правильніше, ніж у дорослих, і що світ має бути зовсім не таким, яким його роблять дорослі люди. Особливо вражаючою та гострою подається у казці оцінка Маленьким принцом життєвих настанов різних типів дорослих, не пов’язаних між собою, бо живуть вони поодиноко на різних астероїдах.
Я вважаю, що Сент-Екзюпері саме в такий спосіб вдалося розкрити глибини внутрішнього світу цих людей, оскільки їм не треба прикидатися кращими, бо вони живуть наодинці зі своєю совістю й переконаннями. Очима Малюка ми неначе бачимо людство з усіма його проблемами, вадами: турецький астроном, у відкриття якого не повірили, бо «він був одягнений по-турецькому», ледар, що знівечив свою планету, тому що вважав: «… інколи якусь свою роботу можна й відкласти, од того нічого не трапиться». Знайомимося ми й з королем, для якого «головне – щоб поважали його авторитет», з пихатим честолюбцем, з пияком, якому соромно за згубну ваду. Бізнесмен із четвертої планети жадібно рахував зірки, «щоб бути багатим» (чи не безглуздо?).
«Дивні люди ці дорослі», – не розуміє їх Малюк. Але, на щастя, зустрічаються йому й інші: ліхтарник з п’ятої планети, який «не смішний. Мабуть тому, що він не думає про себе». Старий географ викликає у Малюка (а через нього й у нас) повагу, він заявляє, що у планети Земля «гарна репутація».
Сент-Екзюпері подає портрет людства нашої планети, який складається з відповідної кількості знайомих нам жителів із попередніх планет. Так постає перед нами наша рідна Земля, сповнена, з погляду Малюка, всілякого безглуздя: властолюбства, пихи, жадоби, пияцтва, душевної черствості. На жаль, ті безглуздя мають силу, а все розумне, добре, гарне – слабке. Та дорослі не помічають безглуздя, всяким «дурницям» надають великої ваги, а головного – краси природи і людських стосунків, правдивості, товариськості, ширості – не бачать і тому не визнають. Малюк переконує нас, що у житті могли б бути й інші стосунки, коли б люди намагалися «приручати» одне одного, налагоджувати між собою зв’язки, коли б вони сприймали світ не очима, а серцем.
«Добре бачить тільки серце, найголовнішого очам не видно», – вчить нас Маленький принц. Казка викликала у моїй душі цілий спалах почуттів, примусила замислитися над людськими вчинками і вадами. І хоч вона закінчується сумно, але залишає по собі не тільки сум, а й прагнення до прекрасного, світлого, чим наділяє людину дитинство. Цей зірковий світ важливо пронести через все життя. Говорячи словами автора, «треба старанно берегти світильники: порив вітру може погасити їх …».
каханне да радзимы
паэт жыу у час вайнв першай і другой ён ведае як ніхто другі які дарагі кавалак хлеба
Жилин каждую минуту думал, как спастись. Он понравился татарскому атаману тем, что отвечал ему смело, ничего не боялся и стоял на своем даже под угрозой смерти. Он не надеялся ни на чью помощь и не хотел просить денег для выкупа у своей бедной матери.
Совсем не так повел себя Костылин. Он сразу согласился писать письмо о выкупе, не пытался уменьшить сумму, и татары прозвали его «смирный». Жилин все время что-то высматривал и придумывал, а Костылин «по целым дням сидит в сарае и считает дни, когда письмо придет, или спит». Он не пытался спастись, сразу смирился со своей участью.
Жилин был «на всякое рукоделье мастер»: он все время мастерил поделки, чинил сломанные вещи, и татары за мастерство стали уважать его еще больше. Костылин, скорее всего, ничего делать не умел.
Жилин придумал план побега. По ночам он копал яму под сараем, чтобы выбраться. Он позвал Костылина с собой, потому что не мог бросить товарища. Но неуклюжий Костылин всю дорогу стонал: у него болели ноги, он не мог идти и спотыкался. Из-за этого они не успели далеко убежать, и их снова поймали.
<span> Именно Жилину удалось все же сбежать, а Костылин так и остался сидеть в яме, пока за него не получили выкуп, и его потом «еле живого привезли».</span>
