Над слабыми сильный царствует.
Сильный использует силу, слабый — хитрость.
Характеристика Петра На долю головного героя випало велике випробування: він сліпий від народження, і повинен поступово прийти до розуміння своєї цінності і необхідності в цьому світі. Спочатку йому складно спілкуватися з однолітками, але поява в його житті Евеліни приносить йому чимало приємних хвилин: він знаходить подругу, близьку людину. По суті, Петро хоче знайти своє місце в житті, але спочатку йому потрібно прийняти факт власної сліпоти. Довго він не може змиритися з тим, що не такий як всі, що не бачить світ. Він повинен прийти до розуміння того, що володіє великим талантом, і захотіти його розвинути до високого рівня. Багато в чому досягнення цієї мети сприяє вплив дядька Максима, який вигадує для племінників нові випробування. Ми бачимо, як з недовірливого і невпевненого юнака Петро поступово стає сильною людиною, люблячим життя. Коли він перестає жаліти себе і починає дихати на повні груди, результати не змушує на себе чекати: і ось Петро вже сліпий музикант. Короткий зміст історії розповідає про те, як у нього утворюється сім’я, особисте щастя. Характеристика Евеліни Це була мудра і добра дівчинка, розвинута не по роках. При першому знайомстві можна помітити її незворушність і спокій, з яким вона дивилася на звичайні речі. По відношенню до Петра вона ласкава і прониклива. Недарма в ній одній в дитячі і юнацькі роки сліпий бачив відраду і втіху. Евеліна — перший і єдиний друг Петра, згодом його кохана. Їхні стосунки гармонійні, з часом вони тільки міцнішають. Евеліна завжди сприймала біль Петра як свій власний. Момент, коли вона дізналася, що він сліпий, запам’ятався їй на все життя: вона плакала над цією обставиною так, немов хлопчик (в ту пору ще незнайомий) був її близьким родичем або другом. Характеристика дядька Максима Дядько Максим був відставним військовим. Звиклий до порядку й дисципліни, він хоче зробити з племінника гідну і впевнену в собі людину, якій були б не страшні ніякі душевні переживання і побутові труднощі. Дядько бере активну участь у вихованні Петра, намагається довести своїй сестрі, чому важливо не зніжити дитину, а навчити його жити у нашому непростому світі. Дядько ніколи вголос не жаліє хлопчика, тим самим не дає йому приводу засумніватися в тому, що він може стати щасливим. За його ініціативою у будинок приходять молоді люди, серед них кадет і студенти — все для щасливого майбутнього Петра. Саме з дядьком Максимом юний Петро вирушає в найважливішу подорож за сенсом життя. Конюх Юхим Він пробудив у маленькому Петрові любов до музики, здатність чути красу мелодії і звуків. Юхим був закоханий у дівчину, яка відмовила йому у взаємності, тому його музика наповнена справжніми почуттями і красою. Ця повнота звуків і заворожує маленького Петра, змушує його бігати до стайні і слухати досконалу гру конюха. Юхим — перший учитель Петра по музиці. Саме в його стайні хлопчик навчився розуміти і цінувати справжнє мистецтво. Анна Михайлівна Як будь-яка мати, вона прагнула оточити свою дитину теплом і увагою. Дізнавшись, що дитина сліпа, вона довгий час горювала, ні в чому не знаходила розради. Протягом усієї повісті її любов і підтримка всюди оточують Петра, дарують йому почуття потрібності, підтримують в негараздах. Основна думка повісті «Сліпий музикант» Навряд чи знайдеться інший такий твір, що надасть настільки сильний життєстверджуючий вплив, як і «Сліпий музикант». Герої описані досконалими: вони усі наділені живими рисами, індивідуальними якостями характеру. Головний герой повинен пройти випробування сліпотою і полюбити життя, щоб стати великим музикантом. Таким чином, багатогранною і значною є повість «Сліпий музикант». Короткий зміст дозволяє глибше зрозуміти почуття, думки сліпого, його світогляд. Створюється враження, що Короленко присвятив цей твір сліпим всього світу. 1
Людочка, пусть сердце<span> греет</span>
Южный, тёплый ветерок.
День за днём ты всё взрослее.
Манит время в свой поток.
И<span> желаю в день рождения</span>
Лучшей жизни и везения,
А<span> ещё – чуток терпения! </span><span>
Он про День Рожденья</span>
Школьная пора моей жизни делится на два основных периода: до публикации
моих стихов о любви и после их публикации.
Будучи семиклассником, я написал о том, сколько счастья приносит
человеку любовь. Мама прочитала стихи, вынула из пластмассового футляра очки
и еще раз прочитала.
- Откуда ты взял, что любовь приносит счастье? - спросила она.
Я знал, что маме любовь счастья не принесла. Избегая вопросов о моем
отце, которого я ни разу в жизни не видел, мама с нарочитой гордостью
сообщала: "Я мать-одиночка!" Сообщала так, как если бы, подобно Менделееву,
в одиночку создала невиданную таблицу. После ее сообщений люди молча,
глазами и мимикой, выражали убеждение, что воспитывать ребенка вместе с
отцом - занятие странное и нелепое.
Хотя мое восторженное отношение к любви вступило в конфликт с маминым
жизненным опытом, она все же перепечатала у себя в поликлинике стихи на
пишущей машинке.
- Как подписать? - предварительно спросила она.
- Александр Гончаров!
- А может, все-таки... Саша Гончаров? Или Саня? И указать номер школы?
- Любовь и номер?! - воскликнул я. - Припиши еще, что я учусь в седьмом
классе!
- Александр Гончаров? - раздумывая, переспросила мама. И закурила. -
Такое имя и такая фамилия в литературе ко многому обязывают. Скромно ли
будет?
- Брать псевдоним тоже нескромно, - ответил я. - Для этого надо быть
писателем.
То ли имя подействовало, то ли фамилия, но через месяц стихи были
напечатаны в вечерней газете.
Можно сколько угодно проработать инженером или врачом, и никто не будет
по этому поводу останавливать тебя во дворе или кричать в лифте. "Ну,
молодец!" Меня ощупывали любопытными взглядами. "У них, у поэтов, это рано
начинается!" - доверительно пояснила наша соседка по квартире, приобщаясь
чуть-чуть к моей славе.
Я знал, что любовь обязана приносить людям радость. Иначе зачем она?
"Правда, по отношению к маме... она не выполнила своих обязанностей", - с
грустью констатировал я.
Угадав мою мысль, мама сказала:
- Любовь не звучит в сольном исполнении. Здесь нужен дуэт.
Я понял, что мамина любовь была одинокой солисткой.
- Но в результате родился ты! - сделала открытие мама. - Значит, любовь
и мне кое-что принесла. Как я раньше до этого не додумалась?
Мама все делала обстоятельно, несуетливо. Так она и рассуждала сама с
собой. Она постоянно следила за тем, чтобы содержание (манера мыслить,
общаться и действовать) не противоречило форме, то есть ее внешности,
которая была солидной и даже, как говорила она сама, фундаментальной. И
голос не отрывался от формы: он был низким и хриплым. Мне не нравилось,
когда мама называла его "прокуренным". Приятней было, когда говорили, что у
мамы контральто. Слова ее не слетали с языка, а возникали откуда-то из
глубины и потому звучали веско, продуманно. А мамино лицо я не берусь
описать... Это было лицо моей мамы. Вот и все.
Хоть я был у мамы единственным - безусловно, первым и, безусловно,
последним - ребенком, ее вполне можно было назвать матерью-героиней: она
рожала меля трое суток.
- Это был подвиг! - говорила врач-акушер, которая стала первой
свидетельницей моего появления на свет.
Уже почти невесомая, чуть-чуть покосившаяся на левый бок старушка, она
обладала такими снайперски проницательными глазами, что при ней можно было
не произносить слов: она все предвидела и обо всем догадывалась заранее.
В утро моего рождения она догадалась, что мама больше терпеть не может.
- Придется прибегнуть к щипцам, предложила я Маше, - вспоминала
Александра Евгеньевна. - А она не позволила. Хотела, чтобы ты вступил в
жизнь, так сказать, естественным образом. Да что говорить... Героиня!
- Подвиг... Героиня... Что вы, Александра Евгеньевна! - без всякого
кокетства возражала мама. - Обычное бабье дело. Вы от меня трое суток не
отходи