Меня зовут Рамзес. И я фараон. А
моего отца – Тутмос, а мать
– Нефертити. Я просыпаюсь,
одеваюсь и молюсь за
благополучие своей земли и
народа. Ко мне может обратиться каждый
человек за правосудием. И когда
совершается правосудие, если
человек не прав, то в наказание
его бьют палками. Женщины
имеют большую свободу и если
она пожалуется на мужа в суд.. .
Я отдаю своему визирю приказы,
чтобы он построил храм и
поставил в него статую бога
солнца Ра. Потом я наблюдаю за
посевами, как там сажают семена,
выпахивают землю. И я слежу за
уборкой пшеницы, ячменя, овса.
Я хожу в храм с визирем и мы
поклоняемся богам. Визирь
кладет еду перед статуей и
оставляет ее на ночь, чтобы бог
освятил ее, а визирь потом ее
ест.
Египтяне очень любят детей, но
когда ученик не хочет учиться
его били палками по пяткам. Но
когда отец или мать забирали его
из школы, то его заставляли
работать. Но египтяне не
выкидывали детей на улицу, и
если кто-то хотел усыновить или
удочерить, то надо было
спросить у родителей ребенка,
если ребенка отдают, то другие
приемные родители забирают
его, а если не отдают, то они не
могут его забрать.
А на другой день я встаю и
одеваюсь и опять молюсь за
благополучие своей земли и
народа. И опять я иду есть.
Потом я иду с визирем в другой
храм. Я потом отдыхаю и меня
возят на носилках.
А потом у нас началась война. Я
собрал своих воинов. И мы
пошли в атаку. Мы дрались
очень долго – десять недель.
Многие воины погибали, но и
наши противники тоже. У них
погибло около сотни, а у нас
только двадцать и мы выиграли
сражение. Наконец-то война
стала заканчиваться и враги
сдались. Мы выиграли войну.
После войны я мог жениться на
своей сестре или царевне другой
страны или города. Я женился на
царице и у меня родился сын. Я
стал стареть, а мой сын –
взрослеть. Я послал его в школу.
И потом он встал на мой престол
<span>и начал править страной. </span>
В іншій картині, виконаній у Флоренції, художник представив “святу родину”. Це ермітажна “Мадонна з безбородим Йосипом”. Юну матір і хлопчика наділив він надзвичайно привабливою зовнішністю. Йосип, немолода людина з дуже характерними і далеко не гарними рисами обличчя, - разючий контраст ідеальній красі Марії та Ісуса.
Ймовірно, у образі Йосипа Рафаель дав портрет конкретної особи – замовника картини. В усякому разі, ця постать, очевидно, мальована за натурою, відтвореною без жодних прикрас, з характерними рисами і виразом обличчя моделі. У цьому творі в загостреній формі відбилися два напрямки, якими однаково міг іти Рафаель: ідеалізуючий і суворо реалістичний, ближчий до так званого північного Відродження, ніж до італійського Ренесансу.
У кількох інших “святих сімействах” Рафаель по-різному вирішує проблему психологічного зв’язку між людьми, їхньої близькості до природи, яка подається у співзвучності з настроєм і почуттями персонажів. Такі “Святе сімейство з пальмою” (1506), “Святе сімейство з ягням” (1507) та інші. Пейзаж становить важливу складову і в творах іншої тематики – в ранньофлорентійському “Сплячому рицарі” (1504-1505) та кількох зображаннях святого Георгія (1505-1506), у “Трьох граціях”.
Не виключено, що 1505 року відбулося знайомство Рафаеля з Альбрехтом Юбером – одним з найвидатніших представників німецького Відродження, який тоді перебував в Італії і, вірогідно, відвідав Флоренцію. Відомо принаймні, що Дюкер переслав Рафаелеві свій рисунок і той його зберігав, як дорогу реліквію.
На противагу поетичним, міфологічним та казковим творам, портрети Рафаеля, написані у Флоренції, цілком тверезо реальні. Це передусім так звана “Донна Гравіда” (“Вагітна жінка”, 1506), портрети подружжя Доні (1506) і більш ранній “Портрет Єлизавети Гонзага” (1504-1505).
1508 року Рафаель залишив флорентійські мури й вирушив до Рима. Одна з останніх його праць перед переїздом до Вічного міста – багатофігурна композиція, динамічне й драматичне “Покладення в труну”. На цьому полотні все в русі, скрізь панує неспокій, підкреслений, подекуди гіпертрофоновий спалах притального живопису, і, мабуть, саме тому його запросили працювати у Ватикані, де вже тривалий час найкращі художники Італії оздоблювали різні приміщення фресками.
Переїзд до Рима був зумовлений не лише запрошенням працювати в папському палаці, не лише прихильністю великого земляка-умбрійця, одного з найвідоміших архітекторів Відродження Браманте, а й причинами більш загального соціально-політичного характеру: в останнє десятиліття Високого Відродження Ватикан був наймогутнішою й найбагатшою установою Італії, і від нього залежали у своїй творчості її геніальні митці – Леонардо, Мікеланджело, Рафаель.
При дворі папи Юлія мав Рафаель впливових знайомих, у числі яких, окрім Браманте, був і П’єтро Рембо, вчений та письменник, частий гість урбінського замку. Нарешті, сам папа був у свояцтві з герцогом да Монтефельтро. Отож не дивно, що в Римі на двадцятип’ятирічного урбінця чекало добре приймання. Амбіції Юлія були неосяжні. Мав намір підкорити собі коли не цілий світ, то принаймні Італію. Потрібні йому були полководці і воїни, що уславили б його ім’я перемогами, видатні майстри, здатні у небувалих творіннях мистецтва увічнити його діяння. Браманте мав спорудити найбільший і найпрекрасніший у світі храм – собор св. Петра. У тому соборі Мікеланджело мав збудувати величну гробницю, у якій спочине Юлій, та прикрасити її півсотнею статуй; свої апартаменти у Ватиканському палаці, почасти вже розписані видатними художниками – П’єтро делла Франческо, Содомою, Лукою Синьйореллі та іншими менш знатними, - вирішив папа перетворити на прижиттєвий пам’ятник своїй особі.
Як гадав Юлій, каплиця св. Сікста, заступника роду Реверо, з якого походив папа, мала перетворитися на мистецьке диво: папа змусив Мікеланджело відкласти на потім працю над гробницею й розписати фресками плафон каплиці. Роботу над своїм шедевром Мікеланджело починав з превеликою неохотою, бо скульптуру ставив вище живопису, а до того ж ідея гробниці його не захоплювала.
На 3-
влюблённый в себя это человек, который не видит никого вокруг. Если для него не существует других людей, следовательно и соперников у него тоже нет.
на 2 к сожалению не могу ответить