На мій погляд, батько й ненька – це найголовніші люди у нашому житті. Вони дали нам життя. Вони допомогли нам стати тією людиною, якою ми є. Я вважаю, що той, хто не шанує своїх батька і неньку, не шанує інших, не буде гарною та вихованою людиною. Наші батьки – це те, що повинно бути у нашому серці завжди, де б ми не були. Я хочу сказати, що ми повинні їх поважати й шанувати тільки за те, що вони зробили для нас. Адже батьки не можуть бути поганими та не піклуватися про майбутнє своєї дитини. Батьки допомагають нам створювати свою думку, мріяти про майбутнє і робити мрії здійсненними. Батьки – наче порт для корабля. Вони зможуть порадити, допомогти, врятувати, а потім відправити до нових випробувань, до нових мрій, до нових успіхів, до майбутнього…
Із тих сльозинок виросло деревце..Одного дня дівчинка хотіла посадити деревце. Тільки не знала яке. Думала посадити яблуню, грушу, черешню, та нічого не виростало. Посадила дівчинка яблуню. Пройшов місяць, яблуня не виросла. На другий раз посадила дівчинка грушу. Почекала місяць, та гршка не виросла. Вже й не хотілося дівчинці черешню садити, знала, що нічого не получиться. Заплакала дівчина. Сльози котилися горохом. Та ось сльози попали на ямку у якій мало з насіння вирости деревце. На другий день дівчинка замітила, що виросло нове дерево яблунька.
Таким образом?Или нужна характеристика предложения?
Є вислів, що людина стільки разів людина скільки мов вона знає. Ще ніколи не траплялося такого щоб знання декількох мов заважало людині. Можна знати дві, три і більше мов, вільно спілкуватися ними і це завжди допомагає у стосунках з іншими людьми. Подорожуючи іншою країною людям необхідно вивчити хоча б декілька слів тією мовою, якою там розмовляють. Інколи через незнання мови може виникнути неясність у спілкуванні.
<span> У школі я вивчаю декілька мов. Це досить складно, та я розумію, що знати багато мов дуже корисно. Потрібно не лінуватися вчити мови для того щоб відкривати нові сторони життя, знаходити друзів і легко спілкуватися. </span>
За традицією ми всім класом двічі на рік, восени і навесні, виїжджаємо на природу. Набираємо продуктів, беремо м’ячі, гітару і, звісно, магнітофон. Улюблене місце нашого відпочинку – один із мальовничих берегів річки. Ось цього разу ясним осіннім днем ми розташувалися біля води, і раптом Льоша тихенько сказав:
? – Дивіться, хтось пливе.
Самого плавця ми побачили не одразу. Його присутність виказували лише круги, що розходилися по воді. Це була якась велика тварина. Над водою видні-лася голова і задня частина тулуба. Складалося враження, нібито поруч пливуть два невеликих темних предмета.
- Та це ж бобер! – вигукнув хтось із хлопців.
- Так, точно він, – підтвердила вчителька Інна Василівна. – Бобер – це тварина з цінним хутром. Бобра занесено до Червоної книги України. Дивіться, як гарно пливе.
Допливши до берега, бобер звернув до білого латаття і тут зник під водою. За кілька секунд він знову з’явився на поверхні води, цього разу тримаючи в зубах щось схоже на уламок товстого ціпка. Він діловито виліз на берег і почав гризти свою ношу. Це було кореневище білого латаття. Доки бобер снідав, ми розглядали його.Він нагадував звичайну мишу, але збільшену у десятки разів.
Вирушаючи додому, ми довго озиралися на те місце, де побачили бобра. Хтось сказав:
<span>- До побачення, боброва річко!</span>