<span>Китай - китаєць, китаянка
Данія - датчанин, датчанка
Індонезія - індонезієць, індонезійка
Індія - індієць, індійка
Корея - кореєць, кореянка
Гамбург - гамбурець, гамбуржанка
Житомир - житомирянин, житомирянка
Рівне - рівненчанин, рівненчанка
Київ - киянин, киянка
</span>
При префікс; вод корінь; ит суфікс; и закінчення;приводит основа
1.З-за гори виглядало сонечко і впускало своє промінячко.
2.Під час морозу лелеки відлітають в теплі краї.
3.На чолі війська був отаман Сірко.
4.Посеред густого лісу стояла велика хатина.
Батьки хочуть віддати дочку за багатого нелюба (хай він буде старим, некрасивим чи придуркуватим) – класичний сюжет в українській літературі й фольклорі. «Сватання на Гончарівці» Григорія Квітки-Основ'яненка серед них вирізняється: історія ця майже всуціль весела, з хепі-ендом, а крім того, український класик створив у п'єсі колоритний образ Стецька, чиє ім'я використовують як загальну назву.Григорій Квітка-Основ'яненко створив образ Стецька як дурника, з якого сміються – і герої п'єси, і читачі з глядачами. Його не жаліють, не співчувають йому. І така реакція начебто цілком природна й зрозуміла. А чому він потрапляє в ситуацію, коли стає потіхою для інших, – уже зовсім інша історія...У цій історії могли б бути всі передумови для трагічного фіналу. Адже герої балансують на межі і поводятьсядуже по-українськи – плачуть і жаліють себе замість того, щоб зупинитися й прийняти правильне й очевидне рішення: «Ми любимо свої болячки, любимо страждать, плакать, жаліться. Самі придумуємо собі проблеми, щоб поплакати над ними. От і виходить абсурд. А треба встати й зупинитися. Адже й так зрозуміло, як треба жити! Ні, ми довго поплачемо, постраждаємо, де страждати, може, й не треба. Одарці шкода Олексія, він їй дуже подобається... Але ж Кандзюбина худоба! І вони плачуть. А збоку так смішно. А взяв би Олексій молота, та одігнав усіх...».
«Сватання на Гончарівці» – класична українська п'єса.
Я прийшов до лісу рано навесні, коли ще в низинах лежав сніг. І побачив маленьку ніжну квіточку, яка невідомо як пробилась крізь шар мерзлого грунту." Хто ти, люба?"-спитав я її. А вона лиш мовчала та хиталася на вітру. Підказали через сон дерева : " Це -пролісок. Він один прокинувся у таку холоднечу."
Я нахилився ще нижче до незрозумілої синьої квітки. І почув : " Сонечко, грій дужче, бо холодно мені. Весно, я чекаю тебе. Моїх брати і сестри вже простелили тобі доріжки у лісі, щоб ти не заблукала."
Виявляється. що ця маленька мужня рослинка зустрічає Весну. Я вклонився їй і прошепотів : "Дякую, небесна квітка, що не злякалася ні Зими, ні Морозу!"