Евгений Онегин " - роман, в котором отразился век Роман "Евгений Онегин" занимает центральное место в творчестве Пушкина. Это его самое крупное художественное произведение, оказавшее наиболее сильное влияние на судьбу всей русской литературы. Роман в стихах "Евгений Онегин" писался Пушкиным около 8 лет. Это были годы настоящей творческой зрелости поэта. В 1831 году роман в стихах был окончен и в 1833 году вышел в свет. Он охватывает события с 1819 года по 1825 год: от заграничных походов русской армии после разгрома Наполеона до восстания декабристов. Это были годы развития русского общества времени правления царя Александра 1. В романе переплетены история и современные поэту события.
Сюжет романа прост и хорошо известен. В центре романа - любовная интрига. А главной проблемой является вечная проблема чувства и долга. Герои романа Евгений Онегин, Татьяна Ларина, Владимир Ленский, Ольга составляют две любовные пары. Но всем им не дано судьбою стать счастливыми. Татьяна сразу полюбила Онегина, а он сумел полюбить ее только после глубоких потрясений, происшедших в его охлажденной душе. Но, несмотря на то, что они любят друг друга, они не могут стать счастливыми, не могут соединить свою судьбу. И. виноваты в этом не какие-нибудь внешние обстоятельства, а их собственные ошибки, их неумение найти правильный путь в жизни. Над глубокими причинам этих ошибок заставляет Пушкин размышлять своего читателя. На простую сюжетную линию романа нанизано множество картин, описаний, показано множество живых людей с их различной судьбой, с их чувствами и характерами. У Пушкина все это "собранье пестрых глав, полусмешных, полупечальных, простонародных, идеальных" показывало эпоху...
Какова же главная мысль, главная идея "Евгения Онегина"? Она состоит в том, что счастливо могут жить лишь люди мало думающие, мало знающие, у которых нет стремлений к высокому, духовному. Люди с чуткой высокой душой обречены на страдания. Они либо гибнут, как Ленский, либо вынуждены томиться "в бездействии пустом", как Онегин, либо молча страдать, как Татьяна.
Пушкин отчетливо показывает, что во всех этих роковых ошибках виноваты не его герои, а та среда, та обстановка, которая сформировала такие характеры, которая сделала несчастными этих по существу или по своим задаткам прекрасных, умных и благородных людей. Помещичий, крепостнический строй, непосильный, тяжелый труд крестьян и полное безделье помещиков и господ делали несчастными, коверкали жизнь не только крепостных рабов, но и лучших, наиболее чутких из дворян, помещиков. Эти печальные и горькие мысли о тяжелом неблагополучии всего жизненного строя выражены Пушкиным в последних грустных строках романа.
Из этого можно что-то взять :)
Я понимаю это как то, что культура - истоки человечества, по ней можно рассказать о стране, о человеке. сейчас же настали другие времена. люди воюют друг с другом, прошлые достоинства и привычки забываются, люди не хотят жить как раньше.
Серед цього розбрату, сварок, непорозуміння, жорстокості, безладдя й інтриг яскравим променем висвітлюється образ головного героя роману — Вілфреда Айвенго.
Він належить до шанованого старовинного роду саксів. Батько його — Седрик — справжній патріот, щира, смілива й чесна людина. Незважаючи на те що Айвенго ще дуже молодий, ніхто з його однолітків не зумів перевершити його у мистецтві володіння зброєю. Він бере участь у всіх лицарських турнірах, відстоюючи честь і справедливість. Айвенго усім серцем покохав леді Ровену — вихованку свого батька, але той мав намір одружити її з Ательстаном Конінсбурзьким, недалеким, тупим нащадком королівського роду, бо хотів поставити його на чолі визвольного руху саксів. Ательстан викликає у багатьох людей недовіру, тому й вирішує Седрик одружити його з останньою представницею роду короля Альфреда — леді Ровеною. Але леді Ровена покохала Айвенго, який відповідав їй взаємністю. І тоді розгніваний Седрик позбавив свого сина Айвенго спадщини й вигнав його з дому. Вілфред стає лицарем, вірно служить королю Річарду, захищає честь короля і його хоробрих воїнів, коли після хрестового походу таємно з'являється у рідному домі в одязі паломника. Від імені Айвенго він приймає виклик від гордовитого, пихатого храмовника Бріана де Буагельберга. Людина виключно чесна й порядна, Айвенго попереджає про небезпеку єврея Ісаака, з яким хотів розправитись. Бріан де Буагельберг і допомагає йому вийти із замку й дістатися до безпечного місця. Дякуючи Айвенго за порятунок, Ісаак дає йому адресу свого друга, який може забезпечити лицаря конем, спорядженням, щоб той мав змогу взяти участь у лицарському турнірі при Ашбі. Цей турнір збирав усіх найкращих англійських лицарів. Проводився він у присутності принца Джона.
Лицарі, які влаштовували цей турнір, здобували одну перемогу за одною. Але раптом з'являється новий боєць із девізом «Позбавлений спадку», який безстрашно викликає на смертний бій самого храмовника та перемагає його, поклавши вінець до ніг красуні Ровени, обраної ним королеви. Коли з Айвенго зняли шолом, Ровена, тамуючи крик, який вирвався з її грудей, наділа на голову Айвенго розкішний вінок, призначений в нагороду переможцеві, і сказала: «Дарую тобі цей вінець, лицарю, як нагороду, призначену мужньому переможцеві. І ніколи вінець лицарства не був покладений на більш гідне чоло».
Айвенго — чесний і справедливий воїн, який у будь-який момент може прийти на допомогу тим, хто її потребує, тобто приниженим, гнобленим. Довідавшись, що Ребекку несправедливо звинувачують у чаклунстві й погрожують спалити на вогнищі, якщо не з'явиться лицар, який погодиться захищати її честь та мечем доведе її правоту, Айвенго поспішає на поєдинок, щоб захистити нещасну невинну дівчину. Ледве тримаючись у сідлі після тяжкого поранення, Айвенго все ж таки виходить на бій із Буагельбергом. І коли супротивники зійшлися, від влучних ударів обидва лицарі падають. Але Божий суд звершився: Буагельберг гине, а Ребекку виправдовують.
Отже, Айвенго не тільки мужній, сміливий і відважний воїн, а й чесна, порядна, здатна на самопожертву людина; фанатично відданий справі, він служить друзям, з якими поділяє нещастя й небезпеки.
Пройшло вже майже два століття з часу написання чудового роману В. Скотта. Здавалося б, давно минули вже й лицарські часи. Ми живемо у двадцять першому столітті. Вік технократії, комп'ютерних технологій накладає відбиток на розум і серця людей, їхні взаємини. Але нетлінними залишаються людські цінності, які притаманні герою роману, славному лицарю Айвенго.
<span>Чесність, шляхетність, почуття людської гідності, мужність, відвага, вірність, здатність до самопожертви в ім'я батьківщини чи друга мають і сьогодні непересічне значення.</span>
