Скільки промов ми чуємо про те, наскільки важливі гроші у житті окремо взятої людини. З одного боку, в сучасному споживацькому суспільстві, де існує так багато спокус для звичайної людини, користі від грошей багато. З іншого боку, гроші не здатні дати людині взагалі все, що вона хоче чи що може бути їй корисним. І тому є величезна кількість різноманітних цінних прикладів, у тому числі і в літературі. Наприклад, у творі під назвою «Сто тисяч». Саме його я спробую проаналізувати, щоб зрозуміти, чи все в житті можна виміряти грошима.
Приміром, я глибоко переконаний, що за гроші неможливо купити собі розум. Є люди, які з якихось причин позбавлені критичного мислення, вони не розуміють, до яких наслідків можуть призвести їхні дії та вчинки. Мені здається, що їм не вистачає розуму. Однак це зовсім не означає, що ці люди не можуть заробити грошей. У певний момент їх життєві обставини можуть скластися позитивно, і це принесе їм якусь фінансову вигоду, винагороду. Але якщо у людини відсутній розум, вона просто не зможе зберегти свої кошти. У житті кожної людини підстерігає безліч небезпек. Одна з таких небезпек – це шахраї і обманщики. Вони з радістю відберуть у недалекої людини всі її кошти, як тільки така можливість виникне. І людині не допоможуть її гроші. Через відсутність розуму вона їх просто втратить, дуже швидко і з негативними наслідками для себе.
Подібна історія спостерігається нами і в творі «Сто тисяч». Головний герой повірив в абсолютно безглузду історію про те, що існують повністю підроблені гроші, які зможуть замінити йому справжні. Йому було зовсім невтямки, що якщо б у єврея дійсно були такі гроші, то він би користувався ними самостійно, а не продавав комусь. Але головний герой був людиною не дуже розумною, не самою грамотною, саме з цієї причини він і потрапив в таку ситуацію і розстався навіть з тими грошима, які у нього були.
Щастя неможливо виміряти грошима. Гарне здоров’я і самопочуття теж аж ніяк ними не вимірюються. Але і розум неможливо купити за гроші. Останнє особливо вірно, коли ми аналізуємо твір «Сто тисяч». Його головний герой був позбавлений критичного мислення, не розумів, що його просто обманюють, а тому він і втратив всі свої гроші. Розум і критичне мислення неможливо купити за гроші, так і виміряти в них не можна. Більш того, їх необхідно підтримувати в здоровому стані, щоб не втратити.
Мені здається, що старий Кайдаш не досить уваги приділяв вихованню своїх
синів. «Він був добрий стельмах, заробляв добрі гроші, але ніяк не міг
удержати їх у руках. Гроші втікали до шинкаря. Панщина поклала на
Кайдашеві свій відбиток». Чимало настраждавшись, наробившись за свій вік
так, що «аж шкура болить», Кайдаш намагається знайти забуття в чарці.
Потоваришувавши з оковитою, він втрачає повагу старшого сина Карпа.
Я думаю, що Карпо, старший син Кайдаша, з дитинства був грубуватим, ріс
черствим, бездушним. Ці риси поступово тільки набирали обертів. Він був
першою дитиною, мабуть, його більше пестили, пробачали грубість. Коли
парубкував, то теж був мовчазний, гордовитий, ніколи навіть не сміявся.
«Його насуплене, жовтувате лице не розвиднювалось навіть тоді, як губи
осміхались». Після одруження та народження сина Карпо ніби виріс у
власних очах, відчув себе справжнім хазяїном. Починає поводити себе
ще більш егоїстично. Він ніколи не був покірним, не змовчував батькам,
під час сварки через мотовило вперше підняв на старого Кайдаша руку. Про
його жорстокість та черствість знало все село. Я погоджуюсь із тим, що
батьки належним чином не займалися
його вихованням, тому й мають такий результат.
Я не згоден із думкою, що Кайдаш не займався вихованням дітей, тому що
він був богомольна людина, а значить цінував свою сім’ю й доклав усіх
зусиль для виховання хлопців.
На мій погляд, стара Кайдашиха не знаходить спільної мови зі старшим
сином та невісткою, тому що на неї панщина наклала свій відбиток.
Замолоду вона довго служила в панів і «набралася од їх трохи панства»,
«до природної звичайності української се-
лянки пристало щось вже дуже солодке, аж нудне», зовнішня пиха, облесливість у розмові.
Я не згоден із думкою, що у сварках винні батьки. Розпалюванню ворожнечі
сприяли й невістки, особливо Мотря. У неї надто дріб’язкова натура.
Вона ладна лаятися за яйця, курей, кухоль, а наслідки всього цього
жахливі — порушення етичних норм, народної моралі, бо син здіймає руку
на батька, Мотря вибиває Кайдашисі око, Карпо женеться з дрючком за
матір’ю, заганяє в ставок і ладен вдарити, та зупиняється, бо «не так
шкода… матері, як чобіт».
Печорин и Онегин принадлежат к тому общественному типу двадцатых годов девятнадцатого века, которых называли «лишними» людьми. «Страдающие эгоисты», «умные ненужности» - так образно и точно определил сущность этого типа Белинский.
Итак, чем похожи и в чем различны персонажи пушкинского и лермонтовского произведений?
Прежде всего, герои обоих романов предстают перед нами как исторически и социально обусловленные человеческие характеры. Общественно - политическая жизнь России двадцатых годов девятнадцатого века – усиление политической реакции, упадок духовных сил юного поколения – породила особый тип непонятного молодого человека того времени.
Онегин и Печорин объединяют их происхождение, воспитание и образование: оба они – выходцы из богатых дворянских семей. При этом оба героя не принимают многое из светских условностей, отрицательно относятся ко внешнему светскому блеску, лжи, лицемерию. Об этом свидетельствует, например, развернутый монолог Печорина о своей «бесцветной» молодости, которая «протекла в борьбе с собой и светом». В результате этой борьбы он «сделался нравственным калекой», быстро пресытившись «всеми удовольствиями, которые можно достать за деньги». То же определение вполне применимо и к пушкинскому герою: «забав и роскоши дитя», он быстро устал от светской суеты, и «русская хандра им овладела понемногу».
Объединяет героев и духовное одиночество среди светской «пестрой толпы». «… Во мне душа испорчена светом, воображение беспокойное, сердце ненасытное»,- горько замечает Печорин в разговоре с Максимом Максимычем. То же самое говорится и об Онегине: «… рано чувства в нем остыли; ему наскучил света шум».
Отсюда в обоих произведениях возникает идея эскапизма- стремление обоих героев к уединению, их попытка отстранения от общества, мирской суеты. Это выражается как в буквальном уходе от цивилизации, так и в бегстве от общества в мир внутренних переживаний, «условий света свергнув бремя». Объединяет Онегина и Печорина и общий мотив «странствия без цели», «охота к перемене мест»(скитания Печорина на Кавказе, бесплодные путешествия Онегина после дуэли с Ленским).
Духовная свобода, которая понимается героями как независимость от людей и обстоятельств, является главной ценностью в системе мировоззрения обоих персонажей. Так, например, Печорин объясняет отсутствие у него друзей тем, что дружба всегда ведет к потере личной свободы: «Из двух друзей один всегда раб другого». Сходство Онегина и Печорина проявляется и в их одинаковом отношении к любви, неспособности к глубокой привязанности:
«Измены утомить успели;
Друзья и дружба надоели».
Подобное мировосприятие определяет особое значение поступков героев в жизни других людей: оба они, по разному выражению Печорина, играют роль «топоров в руках судьбы», причиняют страдания людям, с которыми сталкивает их судьба. Гибнет на дуэли Ленский, страдает Татьяна; аналогично погибает Грушницкий, умирает Бэла, обижается добрый Максим Максимыч, разрушается уклад контрабандистов, несчастливы Мери и Вера.
Героям Пушкина и Лермонтова почти в равной степени свойственно «принимать вид», «надевать маску».
Еще одно сходство этих героев заключается в том, что они воплощают тип интеллектуального персонажа, которому свойственны неординарность суждений, неудовлетворенность собой, склонность к иронии – все то, что блестяще определяется Пушкиным как «резкий, охлажденный ум». В этом отношении существует прямая перекличка пушкинского и лермонтовского романов.
Однако есть и явные отличия между характерами этих персонажей и средствами их художественного изображения в обоих романах.
Так в чем же разница? Если Печорину свойственны безграничная потребность в свободе и постоянном стремлении «подчинять своей воле, что его окружает», «возбуждать к себе чувство любви, преданности и страха», то Онегин не стремится к постоянному самоутверждению за счет других людей, занимает более пассивную позицию.
Мировосприятие Печорина отличается так же большим цинизмом, некоторым пренебрежением