Права человека. Их закрепление в Конституции РФ 10 декабря 1948г. Генеральная Ассамблея Организации Объединенных Наций (ООН) приняла «Всеобщую Декларацию прав человека», которая имела международное значение, провозглашала принципы правового положения личности и носила рекомендательный характер. На основе принципов этой Декларации ООН приняла ряд международных договоров — документов, которые имеют обязывающий характер
для участников и составляют международно-правовой базис прав и свобод. Среди них можно назвать следующие: Конвенцию о политических и культурных правах; Международный пакт об экономических, социальных и культурных правах; Международный пакт о гражданских и политических правах; Европейская конвенция о защите прав человека и основных свобод (Римская конвенция);
Конвенция о правах ребенка, а также Международный билль о правах человека ООН. • Права человека — понятие, характеризующее правовой статус человека по отношению к государству, его возможности и притязания в экономической, социальной, политической и культурной сферах; права человека проистекают из естественного права, принадлежат всем людям и каждому в отдельности от рождения, независимо от их гражданства. • Права гражданина включают в себя те права, которые закрепляются за лицом только
в силу его принадлежности к государству (через гражданство), предполагают возможность участия в государственных делах, в выборах высших и местных органов государственной власти, допуска в своей стране к государственной службе. Лица, не имеющие гражданства, этих прав в данном государстве не имеют. Таким образом, каждый гражданин того или иного государства обладает всем комплексом прав, относящихся к общепризнанным правам человека, плюс всеми правами гражданина, признаваемыми в данном государстве.хватит
Права- совокупность установляемых и охраняемых государственной властью норм и правил, регулирующих отношения людей в обществе.
Есть 5 типов прав.
Гражданские-исходные права, которые человек получает при рождении. (Право на жизнь, на свободу)
Политические -права на участие людей в политической жизни страны или области.
Культурные- права обеспечивающие духовное и культурное развитие граждан.
Экономические- права на благосостояние человека
Социальные- права на социальную защиту.
Права человека носят -
Всеобщий характер Неотчуждаемый Неделимый
(все люди должны рождаться характер Характер
свободными и равными) (принадлежат всем людям) (каждый обладает всей совокупностью прав)
Менеджмент подразумевает управление (качеством, персоналом и т.д.)
33333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333
Право соціального забезпечення має свою систему, тобто науково
обґрунтований, об’єктивно існуючий зв’язок інститутів і норм, що
складають самостійну галузь права. За такою системою можуть
розміщуватися норми в єдиному правовому акті, в якому зібрані основні
норми галузі (кодекс). Але така науково обґрунтована класифікація й
послідовність (система законодавства) не завжди ідентична із системою
галузі права, оскільки ряд норм в інших актах, що належать даній галузі,
цією системою не охоплені. Норми галузі права соціального забезпечення
не кодифіковані. Тому в даному випадку йдеться про наукову класифікацію
норм, що закріплені різними нормативними актами.
Визначення
системи сучасного права соціального забезпечення України ускладнюється
тим, що жодним законодавчим актом вона не встановлена. Лише одним актом
передбачено основні її структурні частини — це Концепція соціального
забезпечення населення України (1993 р.), яка окреслює загальну будову
галузі у напрямі її реформування. Однак Концепція не має юридичної сили
закону, що дає підстави нормотворчим органам урегульовувати окремі
суспільні відносини і діяти у цій сфері на власний розсуд .
Система
може бути визначена і встановлена за такими критеріями:
функціональними, інституціональними, суб’єктними та ін. Норма може
відображати загальні принципові положення, які характеризують галузь
права з урахуванням сукупності всіх суспільних відносин, що регулюються
нею, або закріплювати правило, що стосується лише певних суспільних
відносин, які входять до предмета даної галузі.
В основі
класифікації норм права соціального забезпечення лежить їх поділ на
норми загальної й особливої частини галузі права соціального
забезпечення. До загальної частини належать норми, що характеризують
предмет, метод, завдання галузі за чинним законодавством (ст. 46, 92
Конституції України; ст. 1, 3, 5, 7 Закону України «Про пенсійне
забезпечення»; ст. 1, 2, 3, 4, 5 «Основ законодавства України про
загальнообов’язкове державне соціальне страхування» від 14.01 1998 р.).
До
особливої частини права соціального забезпечення належать такі норми,
що детально регламентують розмір, умови й порядок надання громадянам
різних видів соціального забезпечення. Система особливої частини досить
складна. Перш ніж аналізувати її, треба зазначити, що дана галузь має у
своїй структурі не тільки правові інститути, а й підгалузі. На сьогодні
підгалузями називають права соціального забезпечення, право
загальнообов’язкового соціального страхування й право державної
соціальної допомоги. Кожна з цих структурних частин має власну загальну
частину та принципи. В той же час вони перебувають під дією загальних
положень цілої галузі права соціального забезпечення.
До цього
часу нез’ясованим залишається галузева приналежність правового інституту
стипендіального забезпечення студентів. Такі виплати за своєю суттю є
соціальною допомогою, а відповідний правовий інститут має бути
віднесений до підгалузі права державної соціальної допомоги.
Системність
у праві соціального забезпечення як об’єктивна вимога до правового
механізму має відображатися у системі законодавства.
