Ще вчора сонечко гріло по-літньому. А сьогодні вночі до мого міста непомітно вступила чарівниця-осінь.
<span><span><span>У буйні зелені крони дерев, осінь вже де-не-де вплела пасма жовтого листя.<span> <span>Молода берізка опустила додолу довгі коси-віти. А<span> <span>вітер чеше, чеше їх, заспокоюючи красуню. Не сумуй,<span> <span>що незабаром опаде твоє листя.</span></span></span></span></span></span></span></span></span>
<span>Прийде весна — і на місці опалого листочка виростуть нові, молоді пагінці.</span>
<span>Ще пишніше розквітне твоя врода.</span>
<span>Кожний новий ранок зустрічає мене по-іншому:<span> <span>то загорне у густий туман, то сипне за комір кілька<span> <span>холодних краплинок осіннього дощу, то збадьорить<span> <span>прозорою прохолодою. А інколи розщедриться ранок і зустріне свіжовимитим сонечком, скісні промені якого заглядають під самі повіки, ніби просять пробачення за своїх сердитих побратимів…</span></span></span></span></span></span></span>
<span>Я люблю осінь за її тихий смуток, що щемом озивається в серці, за важкі кетяги горобини, за срібні нитки бабиного літа, що дарують нам окрайчик літнього<span> <span>тепла, за шерхіт опалого листя, який заспокоює отой<span> <span>щем у серці.</span></span></span></span></span>
<span>У садочках пахнуть достиглі яблука викохані щедрим літнім сонцем, вони вже не в змозі втриматися<span> <span>на гілці, голосно гупають з віт, проливаючись липким<span> <span>соком у холодну траву.</span></span></span></span></span>
<span>— “Не сумуй, — каже мені жовта гілка за вікном. —<span> <span>Мине осінь, пройде зима. Пора згасання зміниться порою цвітіння”.</span></span></span>
<span>І я не сумую, бо про це мене просила сама Осінь сьогодні вночі. Осінь, що завітала до мого міста.</span>
