Каждую осень в конце ноября празднуют праздник "День прощание с осенью".
Назвали его так потомучто в конце ноября (тоесть в конце осени) его празднуют!
Учись хорошо!
Надеюсь мой ответ лучший!
Он очень долго и старательно копил деньги,потерял когда пошёл на вечеринку(день рождение)и по дороге домой его ограбили,а охраник подумал что это его друзья и не откликнулся так как Акакий даже не крикнул о помощи.
Прпрофарт - удача
оскудел - стал скудным, недостаточным
Омуль - промысловая рыба семейства лососевых
Пластины корья - пласты содранной с деревье коры, кот пакрыта крыша
одна тоня - один улов
ДЕ́ТСКИЙ ФОЛЬКЛО́Р<span> — специфич. область устной традиц. культуры, включающая 2 осн. пласта. 1) Фольклор, исполняемый взрослыми для детей (колыбельные песни, пестушки, потешки), 2) Фольклор, функционирующий непосредственно в дет. среде, в нек-рой своей части дифференцированный по возрасту и полу его носителей. Наряду с жанрами, целиком принадлежащими дет. среде (дразнилки, страшилки, считалки), здесь значит. место занимают освоенные детьми виды и произв. "взрослого" фольклора: обрядовые, сатирич., скоморошные, небыличные песни, сказки, рассказы, загадки, пословицы, прибаутки. В произв. Д. Ф. нередко сохраняются архаич. мотивы и образы, мифологич. следы. Д. Ф. в широком понимании не может быть ограничен рамками словесного поэтич. творчества, он включает также разнообразные вербальные формы, не получающие завершенного худож. выражения (разл. виды словотворчества, "тайный язык", прозвища, поддевки и др.). Гл. особенность Д. Ф. — неразделенность словесного и акционального, поведенческого начала: словесные тексты обнаруживают свои значения в контексте живой деят-ности детей, в т. ч. творческой: музицирование, рисование, изготовление разного рода поделок, игры без слов или с минимальным словесным элементом и др. Д. Ф., сохраняя в своем составе значит. традиционный пласт, постоянно обогащается за счет новотворчества детей, в чем проявляются существенные особенности дет. психологии, миропонимания и этики, взаимоотношений в дет. мире.</span>
Серед цього розбрату, сварок, непорозуміння, жорстокості, безладдя й інтриг яскравим променем висвітлюється образ головного героя роману — Вілфреда Айвенго.
Він належить до шанованого старовинного роду саксів. Батько його — Седрик — справжній патріот, щира, смілива й чесна людина. Незважаючи на те що Айвенго ще дуже молодий, ніхто з його однолітків не зумів перевершити його у мистецтві володіння зброєю. Він бере участь у всіх лицарських турнірах, відстоюючи честь і справедливість. Айвенго усім серцем покохав леді Ровену — вихованку свого батька, але той мав намір одружити її з Ательстаном Конінсбурзьким, недалеким, тупим нащадком королівського роду, бо хотів поставити його на чолі визвольного руху саксів. Ательстан викликає у багатьох людей недовіру, тому й вирішує Седрик одружити його з останньою представницею роду короля Альфреда — леді Ровеною. Але леді Ровена покохала Айвенго, який відповідав їй взаємністю. І тоді розгніваний Седрик позбавив свого сина Айвенго спадщини й вигнав його з дому. Вілфред стає лицарем, вірно служить королю Річарду, захищає честь короля і його хоробрих воїнів, коли після хрестового походу таємно з'являється у рідному домі в одязі паломника. Від імені Айвенго він приймає виклик від гордовитого, пихатого храмовника Бріана де Буагельберга. Людина виключно чесна й порядна, Айвенго попереджає про небезпеку єврея Ісаака, з яким хотів розправитись. Бріан де Буагельберг і допомагає йому вийти із замку й дістатися до безпечного місця. Дякуючи Айвенго за порятунок, Ісаак дає йому адресу свого друга, який може забезпечити лицаря конем, спорядженням, щоб той мав змогу взяти участь у лицарському турнірі при Ашбі. Цей турнір збирав усіх найкращих англійських лицарів. Проводився він у присутності принца Джона.
Лицарі, які влаштовували цей турнір, здобували одну перемогу за одною. Але раптом з'являється новий боєць із девізом «Позбавлений спадку», який безстрашно викликає на смертний бій самого храмовника та перемагає його, поклавши вінець до ніг красуні Ровени, обраної ним королеви. Коли з Айвенго зняли шолом, Ровена, тамуючи крик, який вирвався з її грудей, наділа на голову Айвенго розкішний вінок, призначений в нагороду переможцеві, і сказала: «Дарую тобі цей вінець, лицарю, як нагороду, призначену мужньому переможцеві. І ніколи вінець лицарства не був покладений на більш гідне чоло».
Айвенго — чесний і справедливий воїн, який у будь-який момент може прийти на допомогу тим, хто її потребує, тобто приниженим, гнобленим. Довідавшись, що Ребекку несправедливо звинувачують у чаклунстві й погрожують спалити на вогнищі, якщо не з'явиться лицар, який погодиться захищати її честь та мечем доведе її правоту, Айвенго поспішає на поєдинок, щоб захистити нещасну невинну дівчину. Ледве тримаючись у сідлі після тяжкого поранення, Айвенго все ж таки виходить на бій із Буагельбергом. І коли супротивники зійшлися, від влучних ударів обидва лицарі падають. Але Божий суд звершився: Буагельберг гине, а Ребекку виправдовують.
Отже, Айвенго не тільки мужній, сміливий і відважний воїн, а й чесна, порядна, здатна на самопожертву людина; фанатично відданий справі, він служить друзям, з якими поділяє нещастя й небезпеки.
Пройшло вже майже два століття з часу написання чудового роману В. Скотта. Здавалося б, давно минули вже й лицарські часи. Ми живемо у двадцять першому столітті. Вік технократії, комп'ютерних технологій накладає відбиток на розум і серця людей, їхні взаємини. Але нетлінними залишаються людські цінності, які притаманні герою роману, славному лицарю Айвенго.
<span>Чесність, шляхетність, почуття людської гідності, мужність, відвага, вірність, здатність до самопожертви в ім'я батьківщини чи друга мають і сьогодні непересічне значення.</span>