Мама - мамочка, матуся.мамуся.
тато - татечко. татусю
син - синочка.синуля
донька- донечка. доцюня
бабуся, бабулечка, бабуню
дыдусь - дідулечка, дідуня
Який я дідусь? Я солдат-ветеран.
І огортала ніжна тінь славетне сельще Ірпінь.
А дід Мусій простує за внучас у тихий яр.
До Івана Яроша якось непомітно вчепилося прізвисько Дунай.
О чарівнице-природо! Нащо ти мене вабиш своїм чаром.
Кінь Тягнибіда розумніший і добріший за Мурая.
Біля струмка козак спішився і зсадовив малого на землю. Коня завів у прозорий затінок, зняв поклажу, розсідлав. Самопал обережно притулив до стовбура.
Поки малий вигулював коня, Омелько розпакував торбу. Лишилося ще пшоно, торбинка пшеничного борошна, кілька шматочків сала, капшук солі та з десяток тараньок.
Не відстібуючи з пояса ні лука, ні сагайдака, козак зачерпнув мідним казанком крижаної води. Тоді всипав кілька жмень пшеничного борошна. Круто посолив. Проказав молитву і почав вимішувати тісто.
Коли вимішав так круто, що тісто вже не липло до рук, то насипав у казанок ще борошна і заходився щосили перетирати грушевою ложкою тісто з борошном. Омелько так старався, що аж упрів, але буханець тіста перетворився на дрібненькі кульки. Їх козак обережно зсипав у неглибоку дерев’яну миску.
Малий тим часом напоїв Буланка, насипав у шаньку вівса й поставив коня у холодку. Потім заступом викопав поздовжню ямку, по боках поклав два шмати вивернутого дерну, а на них, як на цеглини примостив поданий Омельком казанок із щойно набраною зі струмка водою.
Козак сам заклав у ямку паливо, брязнув по кременю важким кресалом. І ось казанок облизують прозорі язики полум’я.
Коли завирував окріп, Омелько всипав туди всю гору борошняних кульок. Ось випірнула з каламутного варива одна, друга, потім ще кілька закружляли по колу. Нарешті, всі борошняні горошини піднялися нагору.
Омелько зняв казанок із вогню. Повичерпнував варене тісто і наклав у дерев’яну миску. Стали з малим, проникливо прочитали “Отче наш” і сіли розкошувати гарячою затіркою. Ще й по тарані роздерли.
Поки Омелько дожував тараню й відкрив рота, щоб загадати малому роботу, той уже спав на м’якій траві. Махнувши рукою, козак усе сам помив у струмкові й заховав у торби. Засипав піском вогнище, що ще тліло. Осідлав коня, повантажив торби, припасував до сідла самопал.
Напруживши з усіх сил очі, побачив в глибині долини ніби кілька макових зернят. Та зернята ті рухались.
Омелько висадив сонного хлопчика в сідло і повів коня до найближчого пагорба. Озирнувшись, спостеріг, що крапки-вершники на мить застигли, а тоді почали невблаганно наближатися.
Козак знайшов густий кущ, один товстий пагін притис якомога нижче і прикрутив його верхівку жмаком трави до супротивного куща. До гілочки ж приладнав стрілу.
Зладнавши “самостріл”, Омелько швидко повів коня. Невдовзі за спиною наче дитина в долоні ляснула. То Омелькова стріла в когось влучила.
Ваше, воріженьки, щастя, що малий зі мною! Тому утікати час і пора!
Пересадивши малого наперед, козак легко злетів у сідло. Буланко чимдуж погнав до далекого лісу. (За Ю.Логвином; 395 сл.)
Мене не один раз запитували: "Ким ти хочеш працювати?" Я завжди знизувала плечима і не знаходила відповідь на це запитання. Мама говорила, що потрібно точно знати якої мети ми хочемо досягнути. Довго думала я, та ніщо не приходило в голову. Коли нам вчителька задала цю тему для написання твору, мені захотілося стати стилістом. Це справді чудова ідея! <span>На сьогоднішній день бути стилістом дуже престижно. Це одна з самих затребуваних професій в індустрії моди. Саме стиліст підбере вам індивідуальний стиль, який підкреслить ваші достоїнства, приховає недоліки, додасть особливий шарм.
</span>Тому я безпосередньо хочу бути стилістом, незважаючи на чиїсь переонання.
Соняшник, мабуть, єдина квітка, що поєднує в собі красу і користь. Рівна, висока, з сумно нахиленою набік яскраво-жовтою голівкою. А якщо зазирнути під пелюстки, то побачиш чорні клітинки. Саме ці маленькі клітинки і приносять стільки користі людині.