Что это было: любовь или сумашествие? Любовь до самоотречения и даже до самоуничтожения, готовность погибнуть во имя любимой женщины, - эта тема расцветает в волнующем рассказе «Гранатовый браслет». В произведении идет речь о чистой, самоотверженной, но безответной любви бедного телеграфиста Желткова к княгине Вере Шеиной. По моему мнению, это была любовь, никак не сумасшествие. Доказательством этого служит прощальное письмо героя: « Я бесконечно благодарен вам только за то, что Вы существуете. Я проверял себя - это не болезнь, не маниакальная идея– это любовь, которую богу было угодно за что-то меня вознаградить» . «Случилось так, что меня не интересует в жизни ничто: ни политика, ни наука, ни философия, ни забота о будущем счастье людей–для меня вся жизнь заключается только в Вас» Это чувство вытесняет все остальные помыслы из сознания героя. Действительно, он ни на что не надеется, не добивается ни внимания, ни расположения Веры, желтков просто любит ее…любит на расстоянии. А это, наверное, сложнее всего. Ведь любовь–это отчасти чувство притяжения. Его тянет к любимой, но он старается «не врезаться неудобным клином в ее жизнь», поэтому его любовь несет «разрушительную силу». И в итоге «разрушит» она самого героя… Что ему еще оставалось делать, если теперь не было никакой надежды увидеть Веру, написать ей письмо. Княгиня была смыслом жизни, которого теперь не стало. Даже если бы он уехал в другой город, ведь думать о возлюбленной герой не перестанет, каждое мгновение дня будет заполнено ей, мыслями о ней, мечтами… Почему Желтков так и не встретил другую женщину? Почему даже не обращал внимания? Почему не разлюбил Веру? Она была его божеством, которое закрывало ему глаза на всех остальных и делало его счастливым. Прислав подарок, гранатовый браслет, ему неважно было, что героиня с ним сделает, главное то, что она будет держать его в руках. Как мало ему нужно было для счастья … Невозможно без тяжелого душевного волнения читать конец рассказа. Автор стремится воспеть красоту бескорыстного чувства, на которое, способен, может быть «один из тысячи». Ключевым моментом рассказа является браслет (не случайно автор именно так его озаглавил), именно после его «появления» все меняется. Желтков уходит из жизни. Вера понимает, что та любовь, о которой мечтает каждая женщина, прошла мимо нее. Именно в эту секунду она вспоминает слова генерала Аносова о вечной исключительной любви. (« Почем знать, может быть, твой жизненный путь пересекла настоящая, самоотверженная, истинная любовь») Героиня чувствует себя виноватой в смерти этого человека. Последним доказательством истинной любви служат слова Василия Львовича, ее мужа: « Я скажу, что он любит тебя, а вовсе не был сумасшедшим. Для него не существовало жизни без тебя. Мне показалось, что я присутствую при громадном страдании, от которого люди умирают, и я даже почти понял, что передо мною мертвый человек…» Романтическое поклонение женщине, рыцарское служение ей –все это Желтков давал Вере. Нужно сказать, что рассказ «Гранатовый браслет» стал символом настоящей, чистой любви.
<span>
- девочку Олю 13 лет, которая любит химию, а также папу и маму,
- её папу, который не родной отец, а отчим, но она называет его папой,
Мы видим в произведении
- её маму, которая недовольна, что папа не так строг с Олей, как был бы строг, будь она его родная дочь,
- её родного отца, внезапно появившийся спустя 10 лет,
- компанию, которая увлекается химией и мечтает найти катализатор для искусственных мышц, которые поднимут в воздух птицелет,
- второгодника Колю, желающего дружить с Олей,
- отличницу и зубрилу Лену, которую приводит в компанию желающий дружить с ней Витя,</span>
Писатель - это профессия. Профессия фантазии, знаний, мастерства. Не всякий человек может стать хорошим писателем или писателем вообще.
Юди дуже часто говорять про те, що потрібно творити добро, і тоді світ стане кращим. «За добро добром відплачують» - говорить народна мудрість. Але з екранів телебачення часто демонструють зовсім протилежне: от зробиш комусь добро, а він тобі злом віддячить.
І знайомі з цим згодні: невдячні люди дуже часто трапляються навколо нас. Можливо, злом вони за добро не відплачують, але й подяки від них не дочекаєшся.
Але чому все одно потрібно творити добро? Мабуть, тому, що це нагальна потреба людини – посміхнутися комусь, простягти руку допомоги. Допомогти перейти вулицю, зігріти змерзлого, винайти для хворих чудодійні ліки. Або просто сказати добре слово підтримки.
Звичайно, коли людина говорить красиві слова та обіцянки – це ще не так багато вартує. Потрібно підкріпляти свої слова реальними вчинками.
Я думаю, що творити добро – це потреба навіть не просто людини, а всякої живої істоти. Скільки буває випадків, коли, наприклад, кіт виховує покинутих цуценят, або навіть вовки вигодовують загублених у лісі людських малюків. Не може жива істота жити без того, щоб самому творити добро. Усі релігії світу вчать нас робити добрі вчинки, і християнська віра теж.
Мабуть, у нашому непростому світі складно творити добро. І мені, як і усім, теж хочеться його творити. Але не завжди виходить. Часто забуваєш, що потрібно сказати щось хороше, а замість цього дратуєшся та огризаєшся на близьких та друзів. А потім почуваєшся дуже соромно. Часто губишся, коли час зробити добрий вчинок, а потім думаєш: потрібно було вчинити так і так…
Ми боїмося чинити добро, тому що не впевнені, що нам за це віддячать. Хотілося б скинути ці обмеження і просто робити добро безкорисливо, не сподіваючись на вигоду. Від цього можна отримати велику, безмежну радість. Найщасливіші люди – ті, хто вміє допомагати іншим просто по волі своєї душі. І для них це так само природно, як дихати. Оточуючі інколи вважають таких людей майже святими.
А той, хто добра не робить – він неначе живе у неповну силу, зіщулившись, озираючись навколо: де б вигоду знайти. Він не проживає половину свого життя, і з його очей ніколи не ллється життєдайний світ. Часто і дивитися на такого не хочеться.
Знаєте, одним з прикладів безкорисливої доброти я вважаю героїню поеми «Наймичка» Тараса Шевченка. Ганна виховувала свого сина, все робила для нього, хоч знала, що він не вважає її своєю матір’ю. Він міг би вирости та вигнати її на вулицю – адже для нього вона була усього лише наймичкою. Стара та хвора наймичка кому потрібна? Ганна цього не побоялася, і все життя віддала Маркові та його родині. І серце хлопця відізвалося на її доброту - він полюбив її як матір. Добро все одно знаходить справжню подяку, я в це вірю.
Мой любимый учитель- ФИО. Он(она) мне очень нравится потому что хорошо объясняет тему, и я всегда ее понимаю, я очень рада(рад)что у меня такой хороший и добрый учитель.