Земля – це наш рідний дім. Тому зв’язок людини з природою, безумовно, особливий. На цій землі зросли наші прадіди й діди, батьки, брати та сестри. Це наше багатство, яке століттями оберігали й боронили. Тоді розуміли, що на любов земля обов’язково відповість взаємністю. Та за вікном двадцять перше століття – час нанотехнологій і кам’яних джунглів. З приходом таких змін у природі втратилася певна рівновага. Людина відчула себе хазяїном, паном і навіть володарем Всесвіту. Вона знає, що добре, а що погано. Проте не все так просто. На порозі стала екологічна катастрофа. Забруднення водойм, вирубка лісів, викиди токсичних речовин у повітря – це найменший перелік проблем, які з року в рік накривають Землю. Безвідповідальність людей вражає. Вона вже призвела до Чорнобильської катастрофи. А що далі? Скалічена земля, скалічені долі. Куди не глянь – занедбані села, вирубки, болота на місцях, де колись протікали могутні ріки. Все змінилося. Люди поступово перетворюються в роботів. Усі живуть за принципом: моя хата з краю. Аби тільки не чіпали. А свою байдужість перед природою пояснюють постійною зайнятістю. Прикро, що обурюються тільки тоді, коли змінити нічого не можна, коли вже край. Але невже не видно, як природа просить про допомогу? Вона хоче дарувати нам свою любов, ніжність, тепло. Вона хоче знову усміхатися на повні груди і не відкашлювати шкідливі речовини. Невже потрібно знищити, щоб потім знову довелося відроджувати? Треба почати зміни з себе, з кожного. Варто переглянути своє ставлення до матінки-землі, бо іншого такого шансу вона нам не дасть.
Подробнее - на Znanija.com - znanija.com/task/27733605#readmore
У наш час збільшується кількість байдужих людей. Яскравих прикладів байдужості багато. Досить часто телебачення закликає нас берегти природу, не засмічувати лісів, парків та доріг. <span>Кожного дня, проходячи вулицею, я спостерігаю, як люди розкидають навколо себе сміття, неввічливо ставляться до літніх людей і дітей. Я помітив в очах цих людей байдужість, про яку йдеться в темі твору.
Отже, давайте не будемо байдужими! Допомагаймо дітям та літнім людям, поступайтесь місцем у транспорті та не засмічуйте природу. </span>
<span> Уявіть собі на хвилинку місто Миколаїв, скажімо, років 130 тому. У місті мешкало 47 тисяч чоловік, із них 25 тисяч чоловіків і 22 тисячі жінок. Повністю неписьменних налічувалося більше 18 тисяч. І вже в ті часи почали відкриватися школи, дитячі садки, бібліотеки. </span>
<span> Так, так, звісно, на той час в місті вже були бібліотеки. Та це були навчальні бібліотеки, призначені для підготовки спеціалістів морської справи, вчителів, тобто, для дорослого населення. Проте, чи потрібна місту дитяча бібліотека, ніхто навіть і не думав. </span>
<span> Та все ж така людина знайшлася. Це була дочка статського радника Поліна Треммер. У далекому 1876 році вона просила губернатора міста дозволити їй відкрити бібліотеку для дитячого читання по вулиці Спаській, у будинку 26. І вона одержала такий дозвіл. Тоді в бібліотеці було всього 176 книжок, з них 24 - іноземними мовами. </span>
<span> 1920 р. У місті починають відкриватися нові бібліотеки, в яких могли читати і діти. </span>
<span> І вже у 1921 році свої двері гостинно відчинила міська дитяча бібліотека, яка вважалася Центральною і мала всього один відділ – читальню. ЇЇ книжковий фонд складав 5000 примірників книг, користуватися якими можна було безкоштовно. Бібліотека для читачів працювала всього 3 години на день, та це не вплинуло на кількість читачів. Бажаючих було достатньо. </span>
<span> Після 1923 році в бібліотеці працює новий відділ – абонемент. </span>
<span> Після того, як організувалась Миколаївська область (1937 р.), міській дитячій бібліотеці було надано функції обласної, якою вона є і до сьогодні.</span>
В начале было Слово, и Слово было у Бога, и Слово было Бог.
Оно было в начале у Бога.
Все чрез Него начало быть, и без Него ничто не начало быть, что начало быть.
В Нем была жизнь, и жизнь была свет человеков.
И свет во тьме светит, и тьма не объяла его.