В первой половине XVIII в. на территории Беларуси под влиянием товарно-денежных отношений возникает мануфактурное производство, что свидетельствовало о формировании капиталистических отношений. Мануфактурами считались предприятия, основанные на разделении труда и ручной ремесленнической технике. Они являлись переходной формой производства между ремеслом и капиталистической фабрикой и составляли альтернативу городским цехам. Первые мануфактуры на белорусских землях появились в первой трети XVIII в. во владениях Анны Радзивилл. Это были гуты (предприятия по изготовлению стекла) в Налибоках (Столбцовский район) и Уречье (Любанский район). Для их организации Анна Радзивилл пригласила иностранных мастеров.
<span>
</span>
У наслідок революції 1917 –
1920-х рр. в основній частині України встановилася принесена на багнетах із
Росії державність однопартійного, тоталітарного типу, яку, однак, можна
розглядати як компроміс між пробудженими українськими національними і
російськими окупаційними силами. Уже в 20-х роках ця чужа українському народові
влада змусила виїхати за кордон, репресувала або фізично винищила всіх
власників, підприємливих людей, усіх членів українських політичних і
громадських організацій (у тому числі й Української комуністичної партії –
“боротьбистів”), усіх чиновників Української Народної Республіки, тобто
національну, ще нечисленну, провідну верству. Але, щоб утриматися в Україні,
партія більшовиків, у якій українці становили мізерну меншість, мусила рахуватися
з потужним наростанням національних сил, тому підтримала політику коренізації,
тобто українізації. Формувалася течія націонал-комунізму (Микола Скрипник,
Микола Хвильовий, Олександр Шумський). Переконавшись, що процес стає
неконтрольованим і загрожує формуванням модерної української нації та
створенням самостійної української держави, яка, безперечно, швидко відмовилася
б від чужого їй тоталітарного режиму, а закамуфльованій під СРСР Російській
імперії – остаточним розпадом, російські окупаційні сили з 1929 року перейшли в
рішучий наступ проти українства як такого. Теза Й. Сталіна, що українська
інтеліґенція не заслуговує довір’я, означала на практиці тотальне фізичне
винищення в 30-х роках нової української еліти, що формувалася вже переважно в
лоні Комуністичної партії (більшовиків) України та Української Автокефальної
Православної Церкви. Початок винищенню було покладено “справою СВУ” – цілком
сфабрикованої Головним Політичним Управлінням “Спілки визволення України”. <span>
<span>Оскільки український етнос з його волелюбністю,
приватновласницькою психологією та глибокою релігійністю взагалі не годився для
створення “єдиного радянського народу – будівника комунізму”, то обезголовлення
нації було доповнене (під виглядом “розкуркулення”) ще й ліквідацією кращої
частини українського селянства. Масовий спротив колективізації був зламаний
штучно викликаним голодом. Унаслідок масового винищення й депортації корінного
українського населення на Схід (а під час Другої світової війни й на Захід) та
масового “доприсєлєнія” (це тодішній офіційний термін) на його місце
чужорідного населення – носія тоталітарної ідеології, генофонд українського
народу – носія демократичного, волелюбного, християнського світогляду – був
тяжко підірваний і значно змінений у гірший бік. Адже винищувався найкращий
елемент. Проте мусимо погодитися, що українці як нація, за висловом Мирослава
Мариновича, теж мають на собі “гріх комунізму” і тяжко його покутують.</span></span>
Великий умаристом и создателем комедий был Аристофан
Анархизм.
Неверие в государство.
В силу общественной нравственности.
Результатом чего стал феномен нигилизма.
И только кровавый и трагичный XX век доказал нужность
государства и общественной нравственности.
У меня это словосочетание ассоциируется с картиной Маковского "ВоззваниеМинина к нижегородцам". Фигура и фон только тогда дополняют друг друга, создавая одно целое, когда существует общественная потребность в лидере.