Поставка оружия осуществлялась именно со стороны США и Британии, что немало важно и значительно для победы. Хочу сказать, что именно в продовольствиях "сильнее" был Запад. Но это происходило до открытия второго фронта, все это было лишь косвенной экономической поддержкой. Это вообще спорный вопрос не только для меня, а для многих людей. Соглашусь с тем, что без Союзников дела бы обстояли гораздо хуже. Считается, что больший вклад внес СССР у нас, а на Западе - Британия и США. Склоняюсь больше к Западу из-за такой поддержки.
Версальський мирний договір — підписаний у Версалі 28 червня 1919 року державами-переможницями у Першій світовій війні (США, Великою Британією, Французькою республікою, Королівством Італія, Японською імперією, Бельгієютощо) з одного боку, і переможеною Німеччиною — з іншого. З іншими центральними державами, які воювали на стороні Німецької імперії у Першій світовій війні були підписані окремі договори.[1] Хоча перемир'я, підписане 11 листопада 1918 року, фактично закінчило бойові дії, знадобилося шість місяців переговорів на Паризькій мирній конференції щодо укладання мирного договору. Договір був зареєстрований у секретаріаті Ліги Націй 21 жовтня 1919 року, і надрукований в Treaty Series.
З багатьох положень договору, одним з найважливіших і спірних було взяття Німеччиною на себе відповідальність за спричинення війни (поряд з Австрією та Угорщиною, відповідно до Сен-Жерменського мирного договору і Тріанонського договору) і, відповідно до положень статей 231–248 (пізніше названих Положеннями про провину війни, англ. War Guilt clauses), роззброїтися, здійснити істотні територіальні поступки і платити великі репарації країнам, які формували блок держав Антанти. Загальна вартість цих репарацій була оцінена на 132 млрд марок (у 1921 році $31,4 млрд або £6,6 млрд), що приблизно еквівалентно $442 млрд або £284 млрд. 2013 року, сума, яку багато економістів у той час, зокрема, Джон Мейнард Кейнс, вважав надмірною і контрпродуктивною, оскільки Німеччина мусила платити до 1988 року.<span>[</span>
Ответ:
челобитная -письменное прошение по словарю ожегова
Объяснение:
подавалась в приказы, место такое
<span>Уэльс перед нормандским завоеванием<span>[править<span> | </span>править вики-текст]</span></span>Королевства Уэльса перед началом нормандской экспансии
Особенности физической географии Уэльса — изрезанность его территории горными грядами, где могли скрываться местные жители в случае внешнего нападения, близость и легкодоступность Ирландии, обеспечивающей убежище и подкрепления валлийцам, отсутствие удобных путей сообщения между различными областями страны — являлись одним из важнейших препятствий для завоевания Уэльса сначала англосаксами, а позднее нормандцами. С другой стороны, эти особенности также делали невозможным сколь-либо прочное объединение Уэльса под властью местных династий. Несмотря на присущее валлийцам уже в раннем Средневековье сильное стремление к независимости, в Уэльсе так и не было достигнуто национальное единство. Этому препятствовали также особенности социально-правового устройства валлийского общества, в частности существующий в валлийском праве обычай раздела наследства между всеми детьми умершего, отсутствие сформированного государственного аппарата, незакреплённость правового статуса и компетенций правителя, а также децентрализованность общественно-политической системы, базовой единицей которой являлся кантрев. Это приводило к постоянным междоусобным войнам между различными кланами и семьями, частым узурпациям престолов валлийских королевств и нестабильности границ.
После гибели в 1063 году Грифида ап Ливелина, последнего правителя, сумевшего объединить под своей властью все королевства Уэльса и нанести ряд поражений англосаксонским правителям на востоке, страна вновь распалась на несколько государственных образований: королевства Гвинед на севере, Поуис в центре, Дехейбарт на юго-западе и три небольших королевства на юго-востоке Уэльса: Морганнуг, Брихейниог и Гвент.<span>[1]</span>