Question

Пожалуйста помогите нужно поменять прямую речь на непрямую
Що по собі лишаєш, людино?
Вони пливуть річкою. Краса така, що Івасю хочеться плака
ти. На лівому березі піднімається дубовий гай: спочатку дуби
великі й товсті, а далі меншають. Останні — зовсім маленькі.
Івась пристає до берега, і ось вони вже йдуть гаєм.
— Бачиш, Івасю, оті перші дуби твій дідусь посадив, коли на
родився твій татко, а потім щороку саджав нові. Восени збирав
жолуді, а навесні — саджав. Щось приймалося, а щось ні. А потім
уже з татком твоїм сюди приходив. А ці вже твій татко посадив,
коли ти народився. Їм стільки років, скільки й тобі. Бачиш,
який гай піднявся за скільки років. Люди по гриби ходять.
Скільки разів чула: «Де збирали? В Івановому лісі».
— Бабуню, а я можу посадити свої дубочки весною?
— Ну, певно, що можеш! У жовтні приїдемо, назбираємо жо
лудів, а навесні посадиш.
Вони йдуть далі. Але що це? Увесь берег за стежечкою
встелено сміттям: залишки якихось вогнищ, трапез, незліченна
кількість кульків і пакетиків. Під самим цвинтарем купи буді­
вельного сміття, а поверх нього — стара апаратура, бите скло.
Бабуся зупиняється й схвильовано запитує:
— Це що таке, Івасю! Хто це зробив?
— Це, мабуть, туристи — вони тут ціле літо жили, а це, —
Івась показує на гору сміття біля цвинтаря, — хлопці бачили, як
з дачі депутата вивозили. Ну, того, що ліс прихапав.
Увечері вже бабуся з онуком сідають на ґанку. Небо, усіяне
зорями, нахиляється низенько­низенько, а Чумацький Шлях,
здається, починається з їхнього двору.
— Бабуню, подивись! Зорі то гаснуть, то спалахують, і так без
кінця­краю!
— Так, Івасю! Бачиш, засвітилася зірочка — то людина наро­
дилася. А ось пролетіла по небу й погасла — значить, померла
людина. Бачиш, яку яскраву дорогу залишила. Значить, і люди­
на була така ж — яскрава, як зоря.
Бабуся задумалася, а Івась міцніше притулився до неї.
— Бабуню! Ти говорила, що Господь кожному долю пише.
Але ж не кожна людина добра? Чому Господь не робить усіх
добрими, чесними й розумними? Який би тоді світ був гарний!
— Та ж над людиною не тільки Господь трудиться, але й ди­
явол. Господь завжди дає людині вибір, і то вже сама людина
має думати, у яку воду ступати — у чисту чи каламутну.
Івасик дивиться на бабуню широко розкритими очима, у яких
відсвічуються зорі.
— Бачиш, Івасю, людина по­різному життя може прожити,
різний слід по собі залишити. Можна занапастити своє життя,
як дядько Броник; можна жити, як той недоторканний, що зава­
лив сміттям дорогу до цвинтаря. А можна жити, як твій дідусь:
урятувати з вогню твою бабусю Настю, посадити гай, щоб людей
звеселяв; заступити півсвіту від наглої смерті.
Бабуся замовкає, пригортає до себе онука.
— Будеш жити, дитинко, то думай, що по собі залишити
маєш.
Вони сидять обнявшись. Дві маленькі людини, дві рідні душі
дивляться у високе небо, на якому сяють і їхні зорі.

Answer 1

Що по собі лишаєш, людино?

Вони пливуть річкою. Краса така, що Івасю хочеться плакати. На лівому березі піднімається дубовий гай: спочатку дуби великі й товсті, а далі меншають. Останні — зовсім маленькі.
Івась пристає до берега, і ось вони вже йдуть гаєм.Бабуся, показує внуку на дерева і розповідає Івасеві про те, як оті перші дуби його дідусь посадив, коли народився його татко, а потім щороку саджав нові. Як восени збирав жолуді, а навесні — саджав. Щось приймалося, а щось ні. А потім уже з його татком сюди приходив. А ці вже його татко посадив, коли він народився. Їм стільки років, скільки й Івасеві. Бабуся милується гаєм, адже сюди люди по гриби ходять і називають його Іванів ліс.
  Івась запитав бабусю, чи може він посадити свої дубочки весною? Бабуся запевнила внука, що у жовтні вони разом приїдуть, назбирають жолудів, а навесні він їх посадить.
Бабуся з онуком ідуть далі. Але що це? Увесь берег за стежечкою
встелено сміттям: залишки якихось вогнищ, трапез, незліченна
кількість кульків і пакетиків. Під самим цвинтарем купи буді­вельного сміття, а поверх нього — стара апаратура, бите скло.
Бабуся зупиняється й схвильовано дивується, хто це зробив. Івась відповідає, що це, мабуть, туристи, які тут ціле літо жили, а цю гору сміття біля цвинтаря, хлопці бачили, як з дачі депутата вивозили, того, що ліс прихапав.
Увечері вже бабуся з онуком сідають на ґанку. Небо, усіяне
зорями, нахиляється низенько­-низенько, а Чумацький Шлях,
здається, починається з їхнього двору.
  Івась показує бабусі на зорі, які то гаснуть, то спалахують без
кінця­-краю і слухає її розповідь, що коли засвітилася зірочка — то людина наро­дилася, а якщо пролетіла по небу й погасла — значить, померла людина. Якщо зірка яскраву дорогу залишила, значить, і люди­на була така ж — яскрава, як зоря.
Бабуся задумалася, а Івась міцніше притулився до неї і запитав, чи Господь кожному долю пише, але ж не кожна людина добра, і чому Господь не робить усіх добрими, чесними й розумними, світ тоді був би дуже гарний.
Бабуся відповіла,що над людиною не тільки Господь трудиться, але й ди­явол. Господь завжди дає людині вибір, і то вже сама людина
має думати, у яку воду ступати — у чисту чи каламутну.
Івасик дивиться на бабуню широко розкритими очима, у яких
відсвічуються зорі.А бабуся розповідає Івасю, що людина по­-різному життя може прожити, різний слід по собі залишити. Може занапастити своє життя,
як дядько Броник, може жити, як той недоторканний, що зава­
лив сміттям дорогу до цвинтаря. А може жити, як його дідусь:
урятувати з вогню його бабусю Настю, посадити гай, щоб людей
звеселяв, заступити півсвіту від наглої смерті.
Бабуся замовкає, пригортає до себе онука і навчає його, щоб він,  за життя           думав, що по собі залишити має.
Вони сидять обнявшись. Дві маленькі людини, дві рідні душі
дивляться у високе небо, на якому сяють і їхні зорі.