<span>Служил на Кавказе офицер Жилин. Пришло ему письмо от матери, и решил он съездить в отпуск домой. Но по дороге его и ещё одного русского офицера Костылина схватили татары. Случилось это по вине Костылина. Он должен был прикрывать Жилина, но увидел татар, испугался и побежал от них. Костылин оказался предателем. Татарин, который взял в плен русских офицеров, продал их другому татарину. Пленников заковали в кандалы и держали в одном сарае.</span>
Татьяна - женщина двадцати восьми лет, работающая в прачке. Она худенькая,маленькая, белокурая всегда чего-то боится, всех слушается и всё выполняет. Когда-то она была красавицей, но красота с нее очень скоро соскочила. За всю свою жизнь она не чувствовала ласки. Она немного запуганная.
Капитон-горький пьяница, работающий башмачником. У него жёлтые глазки и утиный нос. Он считал себя существом обиженным и неоцененным по достоинству. Так же считал себя человеком образованным и столичным, котором не в Москве бы жить, а если уж и пил он, так пил только с горя. Барыня хотела отдать замуж Татьяну за Капитона, что бы он бросил пить, но это не подействовало и Капитону с Татьяной пришлось уехать в деревню.
Гаврила-дворецкий работающий у барыни. Выполнял все ее прихоти и боялся эту безжалостную старуху. Он злой, хитрый и противный человек. Гаврила трус и подхалим!
Человек просвещенный и передовой - это Стародум. Он горячий защитник просвещения и человечности. Его возмущают косность, дикость помещиков, а также бесчеловечное угнетение крепостных. Он заявляет: "Угнетать рабством себе подобных беззаконно". Стародум много рассуждает о нравственном воспитании, которому придает большее значение, чем образованию:" Прямую цену уму дает благонравие. Без него умный человек - чудовище..." Учителя изображены сатирически, потому что Фонвизин обличал недостатки того времени (такие учителя не были редкостью, особенно такие, как Вральман.
У книзі Юрія Винничука “Місце для дракона” все перевертається з ніг на голову: дракон зовсім не лютий і кровожерливий хижак, що поїдає пишних молодиць, а добрий травоїдний мрійник та романтик. Тішиться метеликам, пише вірші та читає Біблію. Біля його печери замість людських останків милують око доглянуті клумбочки мальв, а своє полум’яне дихання він спрямовує тільки вгору – щоб не нищити природу. А найцікавіше, що дракон, він же Грицько, пише вірші. Лише одна річ залишається незмінною: у світі й досі діють “драконячі закони”. Традиції, мислить володар, у князівстві якого миролюбно живе дракон Грицько, зобов’язують будь-що вбити дракона. Тож князівські посланці скликають лицарів із усіх усюд, проте, зібравшись докупи, відважні лицарі… роз’їхались, адже “лютий хижак” й гадки не мав з кимось боротися, щоб бува не завдати нікому шкоди. Ось така каламбурна зав’язка Винничукової повісті-казки. Далі, як за сценарієм, розпочинається підступна гра на людських, тобто на драконячих, емоціях: князь усе частіше навідується до свого буцімто друга дракона й розповідає про свої клопоти через нього. М’якосердий Грицько, він же “кровожерливий” дракон, погоджується битися з лицарями, щоб догодити князеві. “Життя володаря не варте й одного рядка поета”, – розпачливо промовляє Грицькові його наставник і вчитель, самотній старий пустельник. – “Навіщо виховував у ньому розуміння краси й добра? Навіщо зробив з нього поета? Поети так тяжко помирають, і нема їм на цьому світі місця, бо вони нетутешні”. Продовжуючи демонструвати весь парадокс того, що відбувається, автор укладає в уста дракона не менш парадоксальну прощальну молитву до Господа. Але чи принесло вбивство дракона спокій та мир у князівство? Ні, воно лише пробудило лихі інстинкти. “Що станеться, коли народові буде замало смерті змія, бо зло ним не вичерпалось? Що буде, коли він кинеться шукати й інші джерела зла? Одного дракона на всю державу замало. Де взяти ще стільки драконів, аби кожен мав кого розп’ясти? Де взяти стільки юд, аби мали на кого перекласти провину? Коли народ не має кого проклинати – сили його підупадають. Боже! Пошли нам драконів!” – роздумує автор. Доповнює ці апокаліпсистичні роздуми фастасмагорія про тоталітарне місто щурів “Ласкаво просимо в Щуроград”. Автор говорить вустами головного персонажа: “Ми народ ліриків, а не воїнів. І вже тому приречені на загибель. Народ, що не породив жодного диктатора, не може називатися нацією. Це лише юрба, об’єднана мовою, вишиванками й піснями про безсмертя. Зважте – співають про безсмертя, перебуваючи на порозі смерті!” На таких дещо моторошних думках хочемо завершити нашу оповідь. Усе інше нехай підкаже серце та прочитання пророчого “Місця для дракона” – другої книги із серії “Твори” Юрія Винничука.