<span>Шабля ранить голову, а слово - душу.
</span><span>Життя прожити — не поле перейти.
</span><span>Зробив діло – гуляй сміло!</span>
НОВІ ІМЕНА СТАРИХ ВУЛИЦ
Чув, вулицю Козицького перейменували на вулицю Симона Петлюри!? Цю новину жваво обговорювали по рації міські таксисти.
Утім, насправді, ніякого перейменування не було. Просто дехто з вінничан цього хотів би. Так само, як і перейменувати решту вулиць, які названі ще в радянські часи іменами, до яких сучасна історія дещо змінила своє ставлення.
Як розповів заступник міського голови Микола Гунько, за період незалежності України вже перейменовано 68 вулиць Вінниці. Наприклад, вулицю 9 січня — на Архітектора Артинова. Що й казати, Артинов набагато ближчий місту, як його перший архітектор, аніж дата історії, яку ще й не всі знають. Про колишню радянську назву центральної вулиці міста Соборної тепер вже й не згадують. А про те, що до 1910 року Київська називалася Малою Соборною взагалі мало хто знає. Утім, цього року перейменування вулиць у Вінниці не буде.
— Звісно, певні зміни потрібні, — переконаний заступник мера Микола Гунько. – Але зараз криза, а перейменування — дороге задоволення. Тільки один аншлаг (табличка. — Ред.) на будинок за докризовими цінами коштував 150 гривень. Зараз всі 350. Навіть якщо на вулиці тільки двадцять будинків, порахуйте ці витрати... Якщо на вулиці якісь підприємстваустанови, їм треба документацію змінювати. Та й вінничанам не завжди зручно з певних причин. Брали кредити, наприклад, і при зміні адреси треба усі документи міняти.
Є ще й банальна звичка. Якщо мешканці звикли називати свою вулицю так, будь-яке перейменування викличе у певної частини обурення. Тим не менш, перейменовувати будуть. Микола Митрофанович гадає, що одна з перших на черзі на перейменування — вулиця Карла Маркса.
— Я вважаю, потрібно проводити системну роботу з перейменування вулиць, — каже Микола Гунько. – Якщо є можливість, повертатися до старої назви. Якщо стара назва не влаштовує, наприклад, не пов’язана із Вінницею, як от із Соборною, яка раніше називалася Миколаївський проспект, тоді шукати відомих людей, які на цій вулиці жили. Наприклад, на вулиці Володарського жив відомий художник Альтман. Утім, Миколі Митрофановичу, насправді, найбільше подобається, коли вулиці називаються, як в Америці – цифрами. Ніяких проблем немає, адже міняти своє ставлення до цифри сучасник не стане.
А от Валентину Фіщуку, головлікарю міської станції швидкої допомоги, для якої перейменування завжди проблеми, подобається, коли вулицю називають на честь історичного діяча. Аби тільки не політичного, наголошує він. І наводить приклад – вулиця Ширшова. Петро Ширшов був відомим дослідником Льодовитого океану, здійснював численні експедиції також і під керівництвом Папаніна, на честь якого теж названа одна з вулиць у Вінниці. Отже, називати вулиці на честь видатних історичних діячів – лікарів, дослідників, науковців, педагогів – це прекрасна практика, вважає Валентин Васильович.
— Такі назви вулиць мають і просвітницьку мету, — зазначає головлікар станції швидкої допомоги. – Тож це краще, аніж цифри чи нейтральні Сонячні.
Єдина вулиця у Вінниці, якій точно перейменування не загрожує, розташована на Старому місті й маловідома навіть таксистам – це вулиця Добрих сусідів. Хто може мати щось проти?
<span>Милий Надійний Ініціативний АктивнийдужиЙ веселиЙ Толерантний Красивий Амбіційний Розумний Товариський Актуальний Обережний Щирий вимоглИвий чудовиЙ Цей перелік можна продовжувати ще довго і все це – про мого тата,Ішова Ігора Миколайовича Він для мене взірець в усіх справах. Я часто замислювався – добро, в кого тато є, дужий, працьовитий. Наша сім’я тримається на татові. Він усьому голова: і поради він дає, як на світі жити. Я йому вірю, тому що все, що він добився в житті – завдячує своїм рукам та своїм знанням. Прослідковуючи життя мого тата, можна побачити його професійний ріст. Як і я, тато мріяв з дитинства стати водієм . Його дитинство пройшло в мальовничому селі Устинівського району. Бездоріжжя та віддаленість від траси сполучення з містом, дало поштовх до того, щоб в дворі був транспорт. Тато своїми руками склав перший свій велосипед «Україна», потім пас худобу і заробив на мотоцикл «Мінськ» Будучи ще школярем, тато часто підміняв дідуся на тракторі - кормороздатчику. Він з відповідальністю ставився до своєї роботи. На посівній, понад планом засіяв 450 гектарів. Так як виріс він в сільській місцевості, роботи не боявся. Змалечку доглядав за худобою, майстрував та лагодив загороди. Навчався тато в школі – інтернаті, так як в селі школи не було. І там він був переможцем по шахам, І місце на обласному конкурсі, І місце серед стрільців-юніорів з пневматичної зброї. Мені є чим гордитися за тата. Як справжнього чоловіка призвали до лав Радянської Армії. Це був час, коли армія розділялася і стала Українською армією. Тато служив в м. Бровари. Коли проїжджаємо до Києва, то він завжди мені з гордістю показує місце служби. Гортаючи татів військовий альбом, я змінив своє ставлення до армії. Багато моїх однолітків не хочуть йти служити, а я, навпаки, як і мій тато мрію стати солдатом. Він часто говорить:„Хто не був в армії, той не пройшов школу життя.” В його словах криється істина життя. Не треба цуратися будь-якої роботи - часто нагадує мені татусь, коли просить допомогти мамі на кухні. І все це не з проста. А тому, що мій тато здобув в лавах збройних сил другу професію – професію повара. Ми з мамою із захопленням дивимося на вправні руки татуся, коли він хазяйнує біля плити. Це і є наше сімейне щастя. Як у вірші Т. КорольовоїВсе на світі вміє тато:І шпаківню змайструвати,Вміє довгий цвях забити,Може борщ смачний зварити,Вміє рибу він ловити,Мамі дарувати квіти. Мій тато найкращий ще й тому, що його поважають на роботі як висококваліфікованого працівника. Він і слюсар, і механік, і електрик – все вміє полагодити біля машини, не тільки їздити. І молодим водіям добрі поради дає. Влітку я часто подорожую з татом просторами України, адже мій тато -далекобійник. А це я за кермом Коли ми з ним в дорозі, то слухаю безперестанку історії з життя водіїв, про красиві місця, де мій тато побував. Для мене найприємніші миті, коли ми зупиняємось серед лісу перепочити.!</span>
<span>Лебедина пісня це- останній вчинок у житті.</span>
На минулому уроці ми читали надзвичайно цікавий
твір "Митькозавр із Юрківки, або
химера лісового озера", автором якого є Я. Стельмах.
Читаючи це оповідання, я повністю поринула у саме село, до того самого озера. У
оповіданні змальовуються незвичайні та дуже веселі пригоди двох
друзів - Сергійка та Митька, які дуже мріють зробити велике відкриття.
І їм це майже вдається, якби не одне "але". Вони гадали,
що у озері справді живе якась химера, але це не так, це все були
витівки велосипедиста Василя. Як було весело читати той епізод! <span>Мені
дуже сподобався цей твір!</span>