Ответ:
-Перепрошую, ви не скажете де тут школа №14?
-Вибачте, але я не знаю.
-Тоді пробачте.
-Та нічого, я знаю хто вам підкаже !
-Хто?
-Он бачите чоловік.То мій товариш.Він точно знає.
-Велике вам дякую!
-До побачення!
Кожен із нас повинен знати історію свого народу, своєї держави. Освічена людина завжди розуміє, що без минулого немає сучасного, без традиційного немає нового, без колишнього немає теперішнього. Для народу його історія – це не просто минуле, це його душа. Хто з нас, не знаючи історії, зможе пояснити, чому українці так шанують землю, а працю на ній називають священною; чому вінок і писанка мають таке глибоке символічне значення для нашої культури; чому наша мова послуговується літерою «ї», якої немає в жодній іншій мові світу? Той, хто не знає національної історії, ніколи не зможе зрозуміти свого народу й діяти на його благо.Майбутнє. В цьому слові є своя неприхована таємничість. Кожен із нас проживає своє життя так, як вважає за потрібне, але все ж таки усвідомлює – без минулого немає майбутнього. А що ж для нас є минулим? Славне буття наших пращурів, закрита і понівечена наша історія за часів радянської влади чи, може, не така вже далека історія нашої незалежної держави? Що з цього ми маємо пам’ятати і чи мусимо?
Наша пам’ять – дивовижний інструмент. Дещо ми забуваємо майже одразу, а дещо впивається в нашу душу настільки глибоко, що позабути це здається неможливим. Ми кажемо: «я не забуду цього ніколи» насправді не знаючи, чи не зітре якась майбутня подія попередньої. І не тому, що людина така забудькувата істота, а тому що тут спрацьовує одвічний закон: ми віримо лиш у те, в що хочемо вірити; ми пам’ятаємо лише те, що хочемо пам’ятати. І нема тут несправедливості, не звинуватиш тут когось у байдужості – є лише людська пам’ять, яка не може тримати у собі все, як не крути. Нам легше забути, ніж пам’ятати.
Наше минуле – це досвід. Досвід, який ти переймаєш у своїх батьків, дідів, у свого народу. І якби ми не мали цього досвіду, то чи змогли б жити без помилок? Хіба таке можливо? Ні. Не були б зроблені тисячі відкриттів, бо вчені-сучасники не мали б інформації від своїх попередників, ми б не мали звичаїв, традицій, менталітету, форм поведінки... Ми б не мали історії! А як писав О. Довженко: «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».
Ми живемо у непростий час. В час, коли гроші важливіші за моральні цінності, коли аморальність стає нормою життя. І, здається, ніщо не може зупинити цього руйнівного колеса. Про яку пам’ять славного минулого можна казати, якщо ми забуваємо очевидні речі: любов до Батьківщини, пошану до старших, цінність і красу рідної мови... Сьогоднішня молодь, як приклад, не знає і не хоче знати історію держави, у якій живе. Таке враження, ніби сучасні юнаки і дівчата переконані в тому, що теперішнє це не запорука минулого, а просто те, що приходить само по собі.
Можна знайти й більш приземистий приклад: людина, яка втратила пам’ять внаслідок шоку або автомобільної аварії. Перше, що вона пам’ятає – біла стеля лікарняної палати, а далі – пустота... І про яку вже історію можна казати, якщо ти не пам’ятаєш навіть власного імені. І як жити далі? Починати все з нуля дуже непросто, адже, можливо, хтось чекає на тебе, а ти лиш скажеш: «Я все забув...» Це страшно. Думаю, така людина хоче повернути свою пам’ять будь-що, бо кожен спогад є для неї ще одним кроком на стежині до майбутнього.
Квітнуть соняшники
<span> Липневого ранку, коли сонце тільки-но зажевріло на сході, свою маленьку зелену голівку до нього повернув соняшник. </span>
<span> Рожевий прозорий схід все більше і більше розпалювався, червоно-багряне сонце сходило над обрієм. Слідом за сонцем, стежачи за його рухом на небосхилі, повертали свої жовті голівки соняшники. Обережно вони розкривали свої пелюстки, і згодом маленька зелена голівка перетворювалась на величезну жовту квітку, що радісно посміхалася теплому сонечку. </span>
<span> Тендітний соняшник є уособленням сонця на землі. Існує легенда про те, що колись давно на землю наслали прокляття боги, які хотіли помститись людству за те, що воно від них відреклось. Вони закрили землю хмарами, крізь які не могло пробитися Сонце. Люди почали хворіти, почався голод. </span>
<span> Люди почали молитись, і Бог розігнав хмари. Сонячне світло бризнуло в усі боки, зігріваючи всіх своїм теплом. Бог дав людям насіння, яке було скупане в сонці. І з цього насіння виріс соняшник. Люди з давніх-давен вважають соняшник дитям Сонця. </span>
<span> Соняшники завжди дивляться на Сонце, слідкують за ним, повертаючи свої жовті голівки за його ходом. Вранці, посміхаючись, розкриваються і ніби ніжаться під теплими променем сонця весь день, а ввечері, сумуючи, закриваються, бо сонце сідає. Настає ніч... Спить земля... Розквіт соняшників - це народження сонця, здається, що все навколо палахкотить, переливається, заряджається сонячним теплом. Немов тисячі дитячих облич посміхаються до нас, кивають нам голівками, запрошуючи нас: подивіться, які ми прекрасні маленькі сонечка - соняшники. </span>
<span> Цвітуть соняшники, радіють теплу і сонцю... </span>