Короленко В. Г. Среди серых камней."Дети подземелья" Солнце согреет тот камень, Который он обнял в последний раз Желавшими жить руками. Кайсын Кулиев Вся повесть Короленко В. Г. "Дети подземелья» окутана серым фоном окружающей среды. Вся история происходит в Княж-городке, который раскинулся внизу заплесневевших прудов. Серые заборы, пустыри с кучами хлама перемещались с ушедшими в землю хатками. Деревянный мост кряхтел, шатался точно дряхлый старик. Посредине одного из прудов находился остров.
На острове – величавое здание - старый, полуразрушенный замок. Показан город, где доживали жалкие останки гордого панского величия. Описывается драма детей потерявших свою мать. Вася – мальчик из обеспеченной семьи. После смерти матери, впервые перед ним открылся весь ужас загадки о жизни и смерти.
Его душу уже с шести лет пронизывало сознание горького одиночества. Тогда он сжимал руками свое маленькое, больно стучавшее сердце, и слезы прожигали горячими струями его щеки. В своей семье он не встречал ни в ком привета и ласки. Вася начал бродяжничать, надеясь найти за старой оградой своего сада что-то таинственное и неведомое. Набравшись смелости, Вася заглянул внутрь часовни. Там он увидел мальчика лет девяти и девочку с голубыми глазами. У его новых знакомых тоже не было мамы.
Эти дети жили в крайней нищете в этом городе года два с отцом - паном Драта Тыбурция. Откуда взялся мальчик лет семи - высокий, тонкий, черноволосый, угрюмо шатавшийся по городу с маленькой трехлетней девочкой никто не знал. Наружность пана Драта описывается как самая замечательная личность в старом замке и одновременно как очень мрачного и глубоко печального человека. Лицо отца Васи также строгое, угрюмое, на котором лежит суровая печаль неизлечимого горя.
Рано чи пізно кожна людина задумується над тим, для чого прийшла у цей світ і як живе. Це вічне питання важливо поставити перед собою якомога раніше, щоб не довелося в кінці життя, коли вже нічого не можна змінити і виправити, гірко шкодувати за змарнованими роками.
На світі є багато речей, які не можна змінити, виправити, поновити. Та нема нічого невблаганнішого за час. У дитинстві ми його не помічаємо, здається, він тягнеться аж надто повільно. Але з роками час ніби прискорює ходу, і вже не встигаєш зробити якісь важливі справи, поспішаєш, а час все одно обганяє тебе.
І в такий момент для людини важливо хоч на хвильку зупинитися, оглянутися навколо, зазирнути у свою душу і зрозуміти, що до тебе жили на світі люди, після тебе прийдуть нові покоління, і треба залишити якийсь слід на землі. Ця мить між минулим і майбутнім називається життям. Ось вона пройшла — і її вже ніколи ні повернути, ні змінити не можна.
«Життя іде і все без коректур», — каже Ліна Костенко. Людина не може знати, що буде після неї, хто прийде у цей світ, як житиме людство, як зміниться природа. Можна точно визначити, що завтра все буде не так, як було сьогодні; а час не втомлюється, летить уперед, щоб знову і знову, як у калейдоскопі, змінювалися люди, події, епохи.
Людина живе, поки вона жива. Життя тільки в ранньому дитинстві здається вічним, але з роками розумієш, що все на цьому світі має свій початок і свій кінець, і тому треба поспішати «зробити щось, лишити по собі...». Далі у творі Ліна Костенко ніби робить паузу і — найсумніший рядок: «... а ми, нічого, пройдемо, як тіні...» Важко змиритися з тим, що людське життя — «нічого», тінь. Та що робити, як воно так і є? Але ця «тінь» може такого лиха накоїти, що ніякий час не виправить. Людина повинна жити так, «... щоб тільки неба очі голубі цю землю завжди бачили в цвітінні».
Людство протягом усієї своєї історії живе за рахунок природи, не рахуючись з її можливостями. Знищено турів, розграбовано руди, але треба зберегти те, що залишилось.Кожен з нас вирішує сам, як йому жити, але треба пам'ятати, що «Життя іде і все без коректур, і як напишеш, так уже і буде.» Та не треба боятися прозріння, адже воно може бути ліками: вирішили, що живем не так, неправильно — і можна все виправити. Але є речі, які виправити не можна.
Людини бійся душу ошукать,Бо в цьому схибиш — то уже навіки.<span>У кожному навіть невеличкому творі Ліна Костенко розглядає важливі філософські питання. Та вона не ускладнює їх, а уміє подати так, що читачеві здається, що він сам знайшов відповіді. У цьому і виявляється великий талант митця і жіноча мудрість поетеси.</span>