• «Климко йшов босий, у куцих штанчатах, старій матросці, що була колись голубою, а тепер стала сіра, та ще в дядьковій Кириловій діжурці. Тій діжурці, як казав дядько, було «сто літ і не рвалася вона лише тому, що зашкарубла від давньої мазути. Не брали її ні дощ, ні сніг, ані сонце... Уночі вона нахолоняла, а вдень аж димувала на сонці, пахла ще дужче і пекла плечі та спину».
• «Жив... відколи осиротів».
• «Це була найбільша радість Климка — покласти перед дядьком чепурно списані зошити, а самому заходитись поратися: винести миску з дьогтяною водою, витерти підлогу, де набризкано, і тихо, покрадьки, щоб дядько не обернувся, насипати йому юшки, якої сам і наварив,— гарячої та запашної. Про зошити він ніколи не боявся, бо тільки з письма інколи мав “посередньо”».
• «Він отак би й виріс серед уквітчалих ночей, якби не настали ночі інші, ночі без вогнів. Од них віяло ліками, димом польових солдатських кухонь, гарячими на сонці уламками літаків і гармат».
• «Доглядати за собою — зварити їсти, прибрати в хаті, випрати одежину — він умів і сам».
• «Найстрашніше сталося тоді, коли він, перепочивши, підвівся, щоб іти, і впав: ноги не вдержали. Він злякався, став розтирати литки, стегна, бив по них кулаками і кричав: «Ану, йдіть! Ану, йдіть мені зараз!»
• «...Йдучи з торбою за плечима понад парканами незнайомої вулиці, Климко згадував свою станцію, кожен день її життя і кожну годину...»
• «Я вам, тітонько, води наношу, дров нарубаю, чи ще щось зроблю, що скажете. Чесне слово! — Климко похапцем розкрутив дротинку на кишені і простяг жінці всі гроші, дивлячись на неї вгору хворими очима».
• «Від переїзду вдарила довга автоматична черга. Климка штовхнуло в груди і обпекло так боляче, гостро, що в очах йому попливли червоногарячі плями. Він уп’явся пальцями в діж дурку на грудях, тихо ойкнув і впав»
• Тітка Марина — Климку: «Де в тебе та й силочка береться, он скільки пройшовши голодний і холодний».
• «Німець таки достав його вже на льоту кулаком у груди. Климко спробував підвестися, але в грудях і в коліні заболіло, що він застогнав і поповзом, ковзаючи ліктем по грязюці й тягнучи за собою клунок, вибрався з калюжі».
Омелько — працьовитий селянин, виснажений панщиною. У нього здорові, загорілі, жилаві руки, сухорляве і бліде обличчя. Ставши хазяїном, Кайдаш продовжує багато працювати. Набожність уживається в ньому з пияцтвом. Нерідко з церкви він звертав у шинок запивати «давнє панщане горе». Письменник майстерно передає, як втрачається межа між виявами забобонності Кайдаша і хворобливого стану його психіки від постійного перепою. Такий Кайдаш не смішний, а викликає глибоке співчуття. Його слабкості Нечуй-Левицький пояснює соціальними факторами, хоча й не наголошує на них, а зосереджується на розкритті самого характеру в його індивідуальних виявленнях. Отже, ідеал «господаря-хлібороба» не міг зреалізуватися під час кріпаччини. З повісті «Кайдашева сім'я» видно, як важко й неоднозначно він відроджувався в посткріпацьких умовах, коли довгі часи безправ'я, безземелля знищили інстинкт господаря.
Шановні люди з майбутнього! Я пишу цього листа з далекого для вас 2019 року. Мета мого звернення — прохання берегти духовні скарби. Нам, вашим пращурам, не байдужа доля мистецтва. Це те найкраще, що залишиться після нас та перейде у спадок до вас, наших нащадків.
Я сподіваюся, що найближчим часом нашу навчальну програму перероблять. Мені б хотілося, щоб школа заохочувала учнів мислити й мати свою точку зору, а не списувати та підлабузнюватися до вчителів. Я мрію, щоб там було цікаво, а не нудно, щоб нас вчили йти в ногу з часом, а не гарувати.
Повернемося до мистецтва. Я хотів би порадити вам не тільки зберігати картини, книги, скульптури, пам’ятники та інші об’єкти культурної спадщини, але й створювати нові шедеври. Я маю на увазі, передусім, класичні витвори мистецтва, а не сучасні експонати. Якщо мова йде про живопис, віддавайте перевагу пейзажу, натюрморту, портрету, а не зображенню геометричних фігур та інших дивних і незрозумілих об’єктів схематичної умовної форми.
Дорогі наші нащадки, цінуйте справжні життєві цінності! Йдіть стежкою добра та ніколи не сходіть з наміченого шляху. Пам’ятайте, що Земля в нас одна-єдина, і нам жити на цій планеті. Зберігайте цивілізацію та дбайте про наступні покоління!
Життя — це нескінченний циклічний процес, ужиття було, є і буде. Але деякі люди асоціюють це слово із словом "існування". З одного боку, це доцільно, а з іншого — ні! Є навіть такий філософський вираз: "Треба жити, а не існувати!" Саме слово "існування" у більшості людей асоціюється із чимось штучним, неживим. Наприклад, існувати може пристрій, будівля тощо. А "життя" тяжіє більше до істот, щось таке чисте і красиве, багатогранне, неповторне. Ми будемо розглядати сенс людського життя. Хтось сказав, що треба прожити своє життя так, щоб потім не було страшенно боляче! Я думаю, що з цими словами можна погодитися, тому що ними можна дуже коротко і лаконічно охарактеризувати сенс людського життя. Сенс життя полягає у насназі до життя, у натхненні на добрі вчинки. Наприклад, натхненням до життя можуть бути результати праці у будь-яких сферах діяльності людини: для вчителя — це відмінне засвоєння навчального матеріалу учнями; для лікаря — одужуючі пацієнти, яким він прописав ліки; для кондитера — подяка від споживачів його продукції та, звичайно, премія від керівництва тощо. Але буває й так, що власна праця не приносить задоволення, навіть починає дратувати, стає тягарем на все життя. Людина може працювати все своє життя адвокатом, але захоплюватись живописом і весь час казати собі: "Ось мої картини високо оцінять спеціалісти, я поїду за кордон і назавжди покину свою юридичну діяльність!" Але так буває дуже рідко. Коли мрії не стають реальністю, коли друзі відвертаються від тебе, не підтримують тебе у твоїх спробах кардинально змінити життя, то воно втрачає сенс і навіть може призвести до трагічного кінця.
Тому треба думати вже зараз, чи є сенс у нашому житті, чи правильний ми обрали собі шлях? Чи цією дорогою треба іти далі?
Був боярином на весіллі Пантелеймона Куліша (того, що написав "Чорну раду"). Весілля відбувалося у січні 1847 року, поруч з містом Борзна. Але Шевченко жив то там, то Куліша на хуторі Мотронівка, то у його дружини Олександри (вона ж Ганна Барвінок) <span>на хуторі Миколаєві.</span>