Я тиждень тому написав цей твір:
Це був суботній вечір, рік тому. Я повертався з річки. Підійшовши до дому, почув якийсь тихенький і жалібний голосок. Раптом біля своїх ніг побачив пухнасту грудочку. Я простяг до неї руку і тут же інстинктивно відсмикнув: грудочка надулась, широко відкрила рота й зашипіла. Це було дитинча якогось птаха. Чомусь воно не спурхнуло від моєї простягнутої руки. Мабуть, пташеня було поранене або хворе. Хоч би як там не було, я вирішив йому допомогти, тому що люблю тварин. Згодом, я дізнався, що то було дитинча ластівки. Воно, напевно, впало з гнізда і поранило своє крило. Мені було його так шкода, що я пташку взяв до себе додому. Мама не заперечувала, а навпаки, підтримала мене і допомогала! Я за ним слідкував день у день, доглядав, годував... А через два тижні нарешті він зміг стати на свої тонісінькі ніжки. На наступний день міг ходити. Так минуло декілька місяців і моє пташеня могло вилетіти у безмежне небо, у якому, надіюся, знайшло свою матір .<span>Я не знаю, що було б з ластівкою, якби мене не було поруч з тваринкою у тому місці і в той час. Але я радий, що так трапилося і я зміг комусь допомогти.</span>
Надворі йшов невеликий дощик, крапельки якого, ніби м'ячики, стукотіли у вікно.
Якось,одна жінка послала у ліс свого сина,нарубати дрів.Прийшов син у ліс,бачить - ялина.Думає - нарубаю.Тут виходить з кустів дід.
"Не рубай моїх синів та дочок,будь ласка!" - Крикнув дід.
"А що мені за це буде?" - запитав чоловік.
"За це я дам тобі усе,що хочеш!" - відповів дід.
"Я хочу стати царем планети!" - відповів він.Та не сподобалось це діду.Як розлютиться він,як стукне своєю палицею...І зник з лиця Землі цей чоловік.
"Ніколи таким бути не можна", - сказав дід та зник.