Нічого не робити, лінитися ніби як повітря пити, ні насолоди, ні користі.
Критики називали Катерину Білокур геніальною, а батьки вдома вважали дурнуватою і при цьому ламали її пензлики і полотна. Художниця протягом всього життя виборювала право малювати. В дитинстві збирала з печі вуглинки й розмальовувала стіни, потайки забирала олівці брата і прикрашала квітами зошити.
Спочатку батьки просто сварились, потім відверто непокоїлись. Замість того, щоб шукати чоловіка, готувати їсти, вишивати рушники, тікала в поля і малювала. Часто на звичайному полотні, яке прала, аби малювати знову. Пензлики робила сама, фарби також з настоїв буряка, бузини, калини. Усе сама, ніхто не вчив.
Катерина Білокур народилася в селі Богданівка Пирятинського повіту Полтавської губернії (тепер це Яготинський район Київської області). Дата народження не відома. Вважається, що Катерина Білокур 25 листопада (7 грудня) 1900 року. Таке припущення точної дати народження художниці вважається через те, що у цей день церква відзначає день святої великомучениці Катерини, в честь якої і дали ім'я дівчинці.
 Хата в Богданівці (1955)
Приблизно у 6-7 років Катерина навчилася читати. Батько й дід спочатку допомагали їй у цьому і були надзвичайно здивовані завзяттям і успіхами дівчинки. Тому у сім'ї було вирішено - у школу Катрю не віддавати, оскільки читати вона і так уміє, а економія одягу й взуття - величезна. Краще посадити її за прядку. Це дуже вплинуло на долю Катерини, адже перешкоджало і здобути якусь художню освіту, і навіть зробити якісь виставки картин - всюди потрібно було мати документ про освіту.
Важко сказати, коли саме майбутня художниця почала малювати, але, мабуть, в дитинстві. Малювала вуглем на шматочках полотнини. У 14 років Катерину застали за цим безглуздим, як вважали родичі, заняттям і суворо заборонили малювати. Від тоді дівчинці доводилося малювати потайки.
 Натюрморт "Квіти з горіхами" (1948)
За даними різних джерел (за однією версією - у календарі, за іншою - у часописі "Радянське слово") Катерина Білокур у 1922 чи 23 році прочитала про Миргородський технікум художньої кераміки. Навіть слово "кераміка" виявилося для неї незнайомим, а от слово "художній" було зрозумілим.
Уперше покинувши Богданівку, Катерина Білокур вирушає до Миргорода. Її багаж складався із двох малюнків: "копія з якоїсь картинки" і начерк дідівської хати з натури, - виконаних уже не на полотнині, а на спеціально придбаному для цього випадку папері. Малюнки могли б свідчити, що дівчина, справді, має талант, достатній для вступу до технікуму.
<span>Навколо мене багато добрих, приємних людей. Але мені хочеться, щоб увесь світ дізнався про мою бабусю.
Вона ще дуже молода, особливо молоді її очі. Ніхто так не вміє голубити, пригортати мене до себе, як вона.
Коли я хворію, бабця і пожаліє, і розрадить, і підтримає. Як я люблю слухати, коли вона каже, що я - її найкраще онучатко. Вона часто повторює: "Недарма в народі кажуть, що справжні діти - це онуки!"
А які моя бабусенька казочки знає! В жодній книжці таких не знайдеш!..
У неї добрі ласкаві очі. Я люблю, коли вона примружує їх та загадково посміхається. Це означає, що вона готує мені якийсь сюрприз.
Щодня я молю Бога, аби моя бабуся жила вічно. Доки живуть наші бабусеньки, доти ми - їх онучата...
</span>
<span> Я так думаю тому, що людина, взагалі-то, є тільки «дитиною» природи.</span>
Дякувати сестрі, перекладати на українську, сідати за стіл , вибачити братові.
