Авдіївка
Легенда Чернігівщини
X століття... Князь Володимир Великий силою запроваджує на Русі християнство. Та не всі сприйняли нову віру. За переказами, найдавнішими жителями Авдіївки були слов’яни-язичники, яких спробували охрестити у містах, а ті, не сприйнявши нової віри, тікали під захист непрохідних лісів, озер, рік. Язичники засновували поселення, одним з яких на рубежі ХІ-ХІІ ст. заволодів боярин новгород-сіверського князя Авдій. З того часу поселення стало називатися Авдіївкою. Розміщувалось воно на березі річки Лузь, притоки Чернечої, на місці, яке носить сучасну назву Селище.
Та час, на жаль, невблаганний. Згоріла в 1708 р. давня Авдіївка. Обміліли, а потім зовсім зникли Лузь та Чернеча. Уявлення про те, якими були ці річки, можна одержати весною, під час танення снігу, коли бурхливі потоки води стрімко проносяться через все село, де їх приймає ріка Кистер, притока Убеді.
Я не знайшла в магазині кольорових олівців.
Сьогодні на прогулянці ми бачили школярів.
В моєму словнику замало літер.
У садочок ходить багато малят.
Учитель перевіряє велику кількість зошитів.
На жаль, у мене немає рідних братів.
<span>Протягом свого історичного розвитку український народ переживав безліч трагічних і драматичних періодів. Та, незважаючи на це, він ніколи не впадав у відчай, «не плакав», а перемагав, знаходив у собі внутрішні сили виживати й творити добро. Мені здається, що неабияку роль у цьому відіграло, передусім, надзвичайне вміння українців жартувати, сміятися. Тому, на мою думку, саме веселу вдачу варто вважати однією з головних рис українського національного характеру, яка допомагала й допомагає йому не впадати в гріх розпуки й сліз (а буття нашого народу ой як часто давало приводи для цього!). Істинно девізом нашого народу могли б стати слова: «Треба сміятися, щоб не плакати!»</span>
Журавли
отыскивают змеиные норы и поедают их обитателей, тем самым очищая от
змей местность, в которой они обитают.