Було колись на світі королівство, яке мало назву Україна… Щедра земля під високим волошковим небом, осяяна промінням вічного сонця. Задумливі степи зі своїм високим різнотрав’ям, широкі поля золотої пшениці, що грає хвилями. Густі стародавні ліси, гірські вершини, які здіймаються високо в небо, сині плеса озер, що манять своєю прохолодою, ріки – швидкоплинні, гірські, бурхливі. Калина край вікна, яка чарує білим цвітом навесні та сяє червоним намистом, восени, похилена верба, прекрасна у своїй зажурі, маленькі хати, що немов хустини біліють поміж зеленими садками. А квіти… Яких тільки квітів тут не має! І чорнобривці, і голубі, наче дівочі очі, волошки, ніжні незабудки, горді троянди, сором’язливі лілії, червоні як жар маки, айстри, півонії, півники… Всю цю красу можна побачити біля кожної української хати.
Україна – країна трагедій та краси, країна, де найбільше люблять волю, але найменше знали її, країна гарячої любові до народу і чорної йому зради, довгої вікової героїчної боротьби за волю.
Велична і трагічна історія була в держави. Здавна численні завойовники приходили на цю прекрасну, багату землю, щоб загарбати її й поневолити народ.
Ось і знову напад… Сусідній король вирішив відвоювати частину території України. Оголосив війну, надіславши своїх воїнів. Тож матері, дружини, сестри, зі слізьми на очах, відряджали своїх синів, чоловіків, братів, батьків на захист свого краю.
Зійшлися два війська в бою… Звичайно перевага була на боці війська України, адже кожен мав у своєму серці любов до власної землі…
Пройшов час, завдяки подвигам воїнів-патріотів, які віддавали своє життя не замислюючись, українське військо здобуло перемогу. Показавши, що не можливо здолати народ, в якого в серці горить іскра єдності, любові та добра.
З того часу королівство процвітає, а народ живе в мирі та достатку. Воно стало на стільки могутнім, <span>що більше ніхто не насмілився зазіхнути на цілісність Україна.</span>
Тимур отважный, добрый, смелый и дружелюбный.
