«Хліб — усьому голова, — так кажуть у нас. Хлібом клянуться, як ім’ям матері, Батьківщини. Тому що хліб — це життя, він вічний, як мати, як Батьківщина.
Людина вирощує хліб. А хліб вирощує людину. Виховує і перевіряє її на зрілість та мужність. І це також вічне, як світ. Хліб не можна замінити нічим. Старі люди люблять казати; «Хліб — це святе». Мабуть, тому, що були на їхньому віці роки, коли було слово «хліб», але не було самого хліба. І ще, мабуть для того, щоб ми, виходячи в світ, раз і назавжди прониклися трепетом до тих рук, що виростили та випекли цей високий та м’який хліб. Він може навчити всіх нас шанувати працю та мирне безхмарне небо над головою.
Хліб — це багатство нашої країни. І його треба берегти і шанувати. Адже так приємно бачити на своєму столі високу, запашну паляницю. В хорошій родині хліб ніколи не буде черствіти. Але є люди, які не поважають хліб, викидають його, коли він зачерствіє. Вони не поважають той довгий шлях, який пройшов хліб, перш, ніж потрапити до столу, ту тяжку працю, що вкладена в нього, саму людину. Тож бережіть хліб — мірило нашої вихованості, опору нашої духовності.
Панує осінь. Небо затягло великими сірими хмарами. Стало холодно. Почався дощ. Спочатку на землю впали дрібні краплинки, а потім почалася злива.
Широкий коридор веде до дверей моєї кімнати. Вона невелика. Стіни помальовані у радісний жовтий колір. Підлога і двері дерев’яні. У моїй кімнаті є фортепіано. На ньому фотографія у кольоровій рамці. Біля великого вікна знаходиться коричневий стіл та зручне крісло. Там моє місце для навчання. Зовсім поруч книжкова шафа. На полицях лежить багато цікавих книжок. Також тут можна побачити шкільні підручники, зошити, пенал та олівці. Навпроти стоять ліжко і невелика тумбочка. У ній лежать мої особисті речі. Висока шафа уміщує весь мій одяг.
Моя кімната гарна і затишна.
Тому що там покоїться прах Тараса Григоровича Шевченка.