Моя улюблена телепередача “Що? Де? Коли?”. Я почав дивитися її ще коли
мені було років десять. Звичайно, тоді я не розумів багатьох складних
запитань, але сама атмосфера гри — напружена й красива — запам’яталася
мені саме в цьому віці. Багато що змінилося в передачі “Що? Де? Коли?”,
постарішали ті, хто грав із самого її початку, але головне лишилося:
ігрове поле, поділене на сектори, дзиґа, шість гравців, які цілу годину
будуть вражати телеглядачів своїм інтелектом.Засновник гри “Що? Де?
Коли?” Володимир Ворошилов, нині покійний, був людиною насправді
творчою, наділеною неабияким смаком. Саме завдяки йому гра отримала
потужний імпульс для подальшого розвитку. Адже Володимир Ворошилов
вигадав усе те, що ми в цілому називаємо “Що? Де? Коди?” . Сьогодні ця
гра популярна не лише на території колишнього СРСР, а й у багатьох
країнах далекого зарубіжжя. Цікавість до “Що? Де? Коли?” рік у рік
зростає, розширюється коло телеглядачів, зазнає змін склад гравців у
студії, яких недаремно звуть знавцями.Яких тільки запитань не буває під
час гри. Кожне з них складне й потребує не лише величезного запасу
знань, а й уміння мислити швидко й оригінально. Якщо мені вдається
відгадати хоча б одне із запитань, я вже пишаюся собою. У мене
викликають захват ці молоді й не дуже молоді люди — майстри гри “Що? Де?
Коли?”. Проти них спрямовані найкращі телеглядацькі сили, але знавці
все одно раз у раз виходять переможцями. Питання, за кого вболівати під
час “Що? Де? Коли?”, в мене просто не виникає: звичайно ж, за
знавців.Понад два десятиліття налічує історія гри “Що? Де? Коли?”. Мені
здається, що ця гра матиме продовження ще принаймні протягом такого ж
часу, а то й більше.Дійсно, ця гра просто не може бути нецікавою, адже
питання телеглядачів і відповіді знавців ніколи не повторюються.<span>Якщо б мене запитали: “Чи хотів би ти бути знавцем?”, я б щиро відповів, що ні. Мені хочеться залишатися вдячним телеглядачем, який із завмиранням серця слідкує за перебігом непростого двобою. Так, лунає гонг, і починається наступний раунд у безкінечному ланцюжку запитань і відповідей. </span>
Чернівці – одне з небагатьох міст України, яке по праву вважається перлиною архітектури. На державному обліку в історичній частині столиці Буковини знаходиться 706 пам’яток архітектури, 20 з яких загальнонаціонального значення. Історична забудова старого міста – це цілісний, майже недоторканий ансамбль XIX – початку XX століть, відомий своїми стильними сецесійними будовами, створеними представниками віденської школи модерну Отто Ваґнера. Архітектурною перлиною Чернівців по праву вважається ансамбль колишньої Резиденції митрополитів Буковини і Далмації, включений до всесвітньої культурної спадщини ЮНЕСКО.У розвитку архітектури Чернівців XIX століття чітко виділяються два періоди, межею яких є 1840-і роки. Перший період характеризується, як і в усій європейській архітектурі, стійким пануванням класицизму. Починаючи з 1840-х років, в образі деяких споруд міста простежуються риси, пов'язані з відходом від принципів класицизму і зверненням до архітектурних прийомів італійського Ренесансу. На зламі ХІХ-ХХ ст. у європейській архітектурі запанував стиль модерн, який в Австро-Угорщині, до складу якої входила й Буковина, був відомий під назвою віденська сецесія. Історичне середмістя Чернівців просто неможливо уявити без стильних сецесійних будівель, створених за проектами учнів і послідовників видатного австрійського зодчого Отто Ваґнера. Серед них: дирекція ощадних кас, залізничний вокзал, готелі «Брістоль» і «Золотий лев» та багато інших споруд. Починаючи з 20-тих років ХХ ст. Чернівці забудовуються архітектурою в стилі ар-деко і конструктивізм. Існують 7 чудес Чернівців: 1) Резиденція православних митрополитів Буковини і Далмації<span>– всесвітня культурна спадщина </span>ЮНЕСКО. Була збудована на місці старого єпископського будинку в 1864-1882 рр. Нині тут розмістилися центральні корпуси Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Цей унікальний архітектурний ансамбль з’явився на світ завдяки зусиллям єпископа Євгена Гакмана. 2) Музично-драматичний театр<span> є однією з найвідоміших пам’яток архітектури міста, яка прикрашає </span>Театральну площу уже понад сто років. Чернівецький театр – творіння знаменитої віденської фірми Фельнера і Гельмера, відомої в Європі спорудженням 43 театрів, серед яких Одеська опера. Він постав за якихось два роки та у своїй красі не поступався перед кращими театрами Європи. Перший камінь у його фундамент був закладений 1 серпня 1904 р., а вже 3 жовтня 1905 р. відбулося урочисте відкриття. 3) Вірменська церква. У середині XIX ст. у чернівецьких вірмен-католиків визріла потреба мати свій храм. Для його проектування був запрошений чеський архітектор Йосеф Главка, який тоді працював над Резиденцією Буковинських митрополитів. Будівництво церкви розпочалось у 1869 р. в історичному вірменському кварталі, а 9 жовтня 1875 р. творіння геніального Главки було урочисто освячене на честь Святих Апостолів Петра і Павла. 4) Міська ратуша<span> височіє на </span>Центральній площі Чернівців з середини XIX ст. Розмови про її будівництво велися з 1825 року і лише 19 квітня 1843 р. в присутності поважних гостей зі столиці було закладено перший камінь у фундамент майбутнього магістрату. Будівельні роботи велися під керівництвом окружного інженера Адольфа Маріна й наглядом камерального архітектора Андреаса Микулича. За 4 роки в центрі Чернівців постала ошатна споруда в стилі пізнього класицизму з високою баштою та внутрішнім двориком. 5) Художній музей. Впродовж 1900-1901 рр. поруч з ратушею наЦентральній площі<span> Чернівців постала імпозантна триповерхова споруда тодішньої дирекції Буковинської ощадної каси. Вона була зведена за проектом талановитого учня Отто Вагнера – віденського архітектора Губерта Гесснера. Будівля художнього музею по праву вважається класичним зразком віденської сецесії, однією з найбільш вишуканих пам'яток модерну у Центрально-Східній Європі.</span> 6) Кафедральний собор Святого Духа – головний православний храм Чернівців. Перший камінь у його фундамент був закладений у липні 1844 року. Будівництво велося під наглядом крайового інженера А. Маріна та віденського архітектора А. Рьолля, а у 1860 році за проектом Йосефа Главки було перебудовано фасад храму. Через 20 років після початку робіт у липні 1864 р. владика Євген Гакман освятив Кафедральний собор. Проте внутрішні оздоблювальні роботи тривали аж до кінця століття. Так, ще у 1892-1896 рр. група художників із Відня розписувала стіни. 7) Миколаївська церква. З усіх старовинних храмів Чернівців молдавсько-турецької доби на своєму первісному місці залишилася лише дерев'яна церква Святого Миколая, яка постала у 1607 р. на міській околиці при «дорозі на Горечу». Стиль Миколаївської церкви характеризується як «хатній» тип, притаманний Буковині тих часів.
1.Настю, глянь, яке прекрасне зоряне небо.
2.Напевно, немає кращого місця на світі за Україну.
3.У бабусі на городі росли такі овочі: морква, картопля, буряк, капуста.
Ніщо так легко не зводить, зближаючи і єднаючи нас, як дорога.
Міжміська електричка шуміла через поля. Не було нічого дивного й незвичайного, коли, зустрівшись в електричці, я відразу заприяз нився зі скульптором Іваном Будним. Мені ім понувало його відкрите, розумне обличчя. Різ кий злам брів, стулені губи і, як вмерзлі обіч невеликого рота, складки свідчили не лишепро вольовитість, а й про те, що цей чоловік уміє стримувати задушевність, не виставля ючи її напоказ, як сентиментальну нікчем ність.
Менш ніж через чверть години я довіда вся, що він їде на день народження своєї мате рі в рідне село Чорний Дунаєць.
Коли електричка зупинилась, Іван Будний ніяково, аж якось знічено запропонував:
— А то ходімо... Побачите мою роботу, од ну з моїх робіт.
Ми висіли з електрички. Перед нами, кіло метрів півтора від полустанка, відкривалося село, островуючи серед хлібів. За роздумами я й нестямився, як заасфальтованою доріж кою підійшли до пам’ятника.
— От! — тільки й мовив скульптор, і я здо гадався: одна з його робіт.
Пам’ятник жінці — Мотрі Будній, як свід чив напис — стояв на низькому постаменті.
— Кілька слів про себе. Дозволите? Ба чите, я народився в евакуаційному обозі — на шляху, на початку війни. Обоз зупинився в цьому селі. Налетіли літаки, посипалися бомби. Я так і не знаю, хто була моя мати. Мо тря Будна знайшла мене, немовля, серед міси ва людських тіл і крові. Знайшла, принесла і прийняла до своїх шести. Її чоловік не повер нувся з війни. Ми росли чередою. Я завжди хотів їсти. Найбільше — деруни. Гарячі, зі сковороди. Перші були мої. Сусідки дорікали й шпетили маму: «Та він тобі голову об’їсть. Хіба мало, що ти вдова солдатка? Хіба ти його народила?» А мама відповідали: «А таки так, я народила його з народної біди...» Мати тяж ко робили. Буряки, буряки — ланище, а на ньому і мати і ми, діти, з ними. Перепочивши, мати підіймали свої руки й казали: «Пальці, діти пальці — сини, дочки мої...»
Ми мовчки стояли перед пам’ятником. Обличчя Мотрі Будної було повне великої муки і великого болю, але не виражало приреченос ті. Різець скульптора вловив безперервний, безконечний рух мислі на її задуманому чо лі — робити діло, бо воно спільне. Хіба ми всі не коріння одного дерева? Цей різець вловив і сам висвіт материнської душі, який не згасає у зморшках під очима.
— Іване! Іване!
До нас, власне, до скульптора хтось гукав. Він відгукнувсь:
— А я вже тут! — Казав мені: — Мої брати і сестри — наша гал айстра. Ми кожного року збираємось на мамині іменини.
<span>До нас наближалися громадкою жін ки і чоловіки, ведучи дітей. Ішли, пропахлі сонцем,— народ серця, народ розуму, народ рук — до своєї матері.</span>
