Анна-женщина открытая, честная, искренняя. После расставания с мужем Каренина становится раздражительной и подозрительной. Скорее всего, Анна -холерик.
<span>Дорогою ціною здобували волю українці, багато чого довелося їм випробувати. Були і «збасаманені сині хребти», були і кулі в тілі, було й загублене життя, був і розпач, була і смерть. Коли я читаю оповідання М. Коцюбинського «Дорогою ціною», то мені здається, що це я тікаю разом з ними від кріпаччини, що я теж відчуваю голод, біль, страждання, що це я разом з ними намагаюся вижити і перемогти. І здобути волю.</span><span>Що може бути краще за волю? Коли дихаєш вільно, на повні груди, коли не наглядають за тобою прискіпливі очі пана, коли поряд з тобою та людина, яку ти без тями кохаєш. І не треба критися, а можна вийти в поле — і заспівати, заспівати так, щоб почули гори і підспівували тобі своїми дужими голосами, заспівати так. щоб сонце здивовано подивилося зверху, ніби питаючи: що то воно є? Оце і є воля, справжня воля. Але як ЇЇ здобути? Зброєю? Ні. Уся влада на боці пана. Не встигнеш ти й оком моргнути, як тебе або посадять у в’язницю, або вб’ють.</span>Тому і тікали люди, тікали до Туреччини, бо несила вже було терпіти панське ярмо — дуже воно муляло шию — бо «вільний дух народу ще тлів під попелом неволі». Цей дух підіймав і гнав подалі від кривди, від знущань, від постійного страху, гнав з надією хоч в останні хвилини життя побачити, що таке воля.<span>Серед таких людей були Соломія та Остап. Мов птахи з широко розгорнутими крилами, вони знялися з місця у пошуках вільного життя. Адже вдома навіть сподівань на це немає: за бунтарський дух приишовся не до двору Остап, живе з нелюбом Соломія, бо так схотів пан. Яке вже може бути щастя?! Щастя без волі — нещастя. Вільний дух Остапа йде від діда, від його «билинь-казок» «про Січ, про козацтво, про боротьбу з панами за волю». Саме Коліївщина надихає двадцятирічного хлопця йти шукати волю. Але в Остапа є кохана, яка вирішує всупереч усьому з’єднати долі. Вони йдуть разом, а веде їх чарівне слово — воля. Адже тільки вона може дати їм усе, чого вони так домагаються: і шастя бути поряд, і домівку, і господарство, і незалежність.</span><span>Але до волі нелегкий шлях. Скільки довелося пережити цим людям, скільки довелося пережити всьому українському народові! Спочатку стають на перешкоді козаки, бо царський уряд намагався будь-що розшукати втікачів і жорстоко карав їх. Не вдається закоханим з першого разу переправитися за кордон. Але доля дарує їм ше одну можливість. Які вони щасливі, що нарешті знайшли те, що шукали — волю. Проте сліпа куля наздоганяє Остапа. Скільки ж можна зносити знущань, коли вже життя змилується над ними?!</span>І ось тут виявляється героїчний дух Соломії. Вона йде шукати шлях, щоб вибратися з плавнів, але відчуває, що заблукала. Де він. її Остап, поранений та кинутий? Проте Соломія не відступає від своєї мети — знайти його, знайти будь-що: хай палають плавні, хай навіть смерть чекає за плечима. Ось вона воля до життя, воля до щастя. Тому стільки відчаю, ненависті в діях Соломії, коли вода ламає очерет: «Соломія накинулась на нього і почала трощити зі злості, як свого ворога».<span>Але й Остап не здається, хоч і тяжко поранений. У цей час він намагається відбити своє життя у вовка. Для цього не обов’язково мати рушницю. Потрібні лише кілька краплин води та велика воля до життя. Ця велика воля до життя і допомагає знову зустрітися двом кохаючим серцям. Ця велика воля до життя надає Соломії снаги працювати, щоб виходити Остапа, поставити його на ноги. А коли турецька варта забирає його, ця велика воля до життя зумовлює напад Соломії разом з Іваном Котигорошком на неї, щоб звільнити дорогу людину. Скільки потрібно мужності, героїзму, відваги, шоб піти на цей крок! Недарма ніби з казки приходить на сторінки оповідання Іван Котигорошок, який прагне усюди й завжди допомагати Соломії.</span><span>Так, український народ без боротьби не здається, як не здавалася Соломія, як не здавалися і Остап, і Іван, і тисячі подібних до них людей. Можливо, вони і не перемогли, але вказали шлях до волі, тяжкий шлях, на якому чекає багато випробувань. Але цей шлях потрібно було пройти, навіть зі зброєю в руках, бо в його кінці чекала людей воля. Смерть перервала життя Соломії. Але залишилася пам’ять про неї, яка зігріває вже сивого діда: «Знов мене кличеш, Соломіє? Почекай, швидко прийду, не забарюся вже…» Це кличе Остапа вільна Соломія.</span><span>Минуло багато років, і український народ здобув собі волю. Хоч і дорогою ціною, дуже дорогою піною. Але саме це, на мій погляд, і надає йому снаги берегти свою волю, свою незалежність, щоб потім не довелося її знову здобувати у нерівній боротьбі. І тоді вже хто знає, яку ціну нам доведеться за неї платити…</span>
Небольшая повесть или рассказ “Левша”, наиболее известное и популярное произведение Николая Лескова,русского автора<span> 19 века. Благодаря талантливому мультфильму 1964 года, многим современникам стало известно имя тульского мастерового Левши, который подковал блоху.</span>
<span> Стоит познакомиться с кратким содержанием рассказа “Левша” , чтобы иметь собственное представление о Лескове, как о </span>писателе, чье творчество по достоинству смогли оценить современники писателя, но совершенно не оценили современные читатели. Хотя настоящие знатоки русской классики не могут не восхищаться поразительно музыкальным, гармоничным и, одновременно, самобытным языком Лескова. Удивительно легкий стиль изложения событий, обязательно заставит дочитать до конца любое произведение.
<span> Но вернемся к рассказу “Левша”. События происходят в начале 19 века, когда государь-император </span>Александр Павлович<span> путешествовал по Европе и осматривал всякие достижения заграничных мастеров. В Англии, осматривая кунсткамеру, он приходит в восторг, когда ему показали музыкальную табакерку. Когда ее открыли, начала звучать музыка, выскочила механическая блоха, которая начала танцевать под эту мелодию.</span>
<span> Император пришел в полный восторг от этой безделушке. Сопровождавший его казацкий атаман Платов, не обращая внимания на дипломатию, принялся убеждать царя, что в </span>Россииимеются мастера не хуже английских механиков. Англичане обиделись на Платова, но решили преподнести русскому царю механическую блоху.
<span> По возвращении в Россию механическая блоха водворяется в кунсткамере, где ее обнаруживает новый государь-император Николай Павлович. Рассматривает он эту диковину вместе со своей дочерью, которой очень понравилась танцующая блоха. </span>
Однажды блоха перестала танцевать, и ее хотели отправить в Англию, чтобы английские мастера отремонтировали свою игрушку. Но атаман Платов уговорил царя привлечь к этому делу собственных, русских мастеров из Тулы. Он же и отвозит им эту диковинку.
<span> </span>Тульские<span> мастера приступают к починке блохи и, исполняя указание Платова посрамить англичан, подковывают ее, прикрепляя к ее лапам подковку, которую трудно рассмотреть даже в микроскоп.</span>
Платов забирает Левшу с собой, чтобы он лично отвез эту блоху в Англию и показал англичанам, на что способны русские мастеровые.
Левша персонаж и комический, и трагический одновременно. Смешна вся его внешность - рыжий, косой, да еще и левша. Клок волос на виске выдран во время учебы, на щеке родимое пятно. С одной стороны это опытный, уникальный мастер с золотыми руками. Ведь именно Левша изготовил и закрепил гвоздики для подковы и это притом, что он косой левша. С другой стороны это забитый, униженный человек, не имеющий собственного мнения.
<span>Прибыв в Англию, он демонстрирует англичанам подкованную блоху, чем приводит их в изумление. Англичане уговаривают Левшу остаться. Показывают, как у них сыто живут мастеровые. Водят его по разным мастерским, хвалятся своими достижениями. Левшу особенно поразило, что для чистки ружей англичане не используют красный клинкерный кирпич. Погостил Левша у англичан и решил вернуться домой в Россию. </span>
<span>На корабле заспорили они со шкипером, кто кого перепьет, и всю дорогу соревновались в деле пития. </span>
Шкипер английский не в пример Левше, был телом крепче, да и закусывал получше. Под конец пути оба заболели, но англичанина по прибытии отправили в посольский дом, где его и вылечили. А Левша никому не был нужен, и его отправили в больницу для бедных, умирать. А он даже в бреду продолжал твердить, что англичане ружей кирпичом не чистят и об этом надо сообщить государю, иначе быть беде.
<span>Так и сгинул безвестно русский мастеровой Левша, чье имя стало нарицательным для искусных умельцев.</span>
2 томе считал что жизнь закончилась , что все , пора остатки доживать , но после встречи с Наташой Ростовой влюблен, счастлив , имеет планы прожить счастливую жизнь.
3.Долгожданные ответы дуги , понимание и прошения любимой , и успокоение души
