Ндіанці, які належать до окремої амеріканоідной раси, являють собою
корінне населення Америки. Вони заселяли територію всього Нового Світу з
початку часів і живуть там досі. Незважаючи на незліченні геноциди,
колонізації та інші гоніння відносно них, які вироблялися європейцями,
вони займають досить вагоме місце в кожній з держав цієї частини світу.
Нижче в статті ми розглянемо, що собою являє і в яких цифрах
обчислюється корінне населення Америки. Фото різних подрас і
представників тих чи інших племен дозволять більш чітко зрозуміти дану тему.
Аборигени Нового Світу жили тут в доісторичні часи, але і в наші
дні, по суті, мало що змінилося для них. Вони об'єднуються в окремі
громади, продовжують проповідувати свої релігійні догми і слідують
традиціям предків. Деякі представники споконвічно амеріканоідной раси
асимілюються з європейцями і повністю переймають їхній побут. Таким
чином, зустріти чистого індіанця або метиса можна в будь-якій країні
північній, південній або центральній частині Нової Землі. Загальна
«індіанська» чисельність населення Америки становить 48 мільйонів
чоловік. З них 14 млн проживають в Перу, 10,1 млн в Мексиці, 6 млн в
Болівії. Наступними країнами йдуть Гватемала і Еквадор - 5,4 і 3,4
мільйона осіб відповідно. 2,5 млн індіанців можна зустріти в США, а ось в
Канаді їх наполовину менше - 1,2 млн. Як не дивно, на просторах
Бразилії та Аргентини, настільки величезних держав, індіанців збереглося
не так уже й багато. Корінне населення Америки в цих місцях
обчислюється вже тисячами і становить 700 000 і 600 000 чоловік
відповідно.
З генетичної точки зору, корінне населення Америки, як вже
говорилося вище, таким для цих земель зовсім не є. Прабатьківщиною
індіанців вчені вважають Алтай, звідки вони й виходили своїми колоніями в
далекі-далекі часи, щоб освоїти нові землі. Справа в тому, що 25 тисяч
років тому з Сибіру до Америки можна було дістатися сухопутним способом,
більш того, ймовірно, люди вважали всі ці землі єдиним континентом. Так
жителі наших країв поступово розселялися по північній частині Євразії, а
потім перейшли і в Західну півкулю, де перетворилися на індіанців. До
такого висновку дослідники прийшли завдяки тому, що у аборигенів Алтаю
тип Y-хромосоми ідентичний за своїми мутацій з хромосомою американського
індіанця.
Россия — одна из наиболее водообеспеченных стран мира. Страна обладает одними из крупнейших в мире запасами пресной воды. Поверхностные воды занимают 12,4 \% территории России, при этом 84 \% поверхностных вод сосредоточено к востоку от Урала; многие густозаселённые районы Европейской части России испытывают нехватку водных ресурсов. Реки России относятся к пяти основным бассейнам — Черноморскому, Каспийскому, Арктическому, Балтийскому и Тихоокеанскому; помимо Каспийского бассейна, есть и другие небольшие области внутреннего стока. Европейская часть России дренируется реками четырёх бассейнов — Северного Ледовитого океана, Балтийского, Чёрного и Каспийского морей. К бассейну Чёрного+Азовского морей относятся Днепр (в России лишь верхнее течение) , Дон (длиной 1870 км) , Кубань. Относительно небольшой участок на северо-западе Европейской части России имеет сток в Балтийское море (наиболее значительная река этого бассейна — Нева) . Крупнейшая река бассейна Каспийского моря — Волга — является и крупнейшей рекой Европы. Беря начало на Валдайской возвышенности в Тверской области, Волга преодолевает 3530 км на пути к Каспию. Волга имеет четвёртую по величине в России площадь бассейна (1,38 млн км²), уступая по этому показателю лишь Оби, Енисею и Лене. На берегах Волги располагаются четыре из тринадцати крупнейших по численности городов России — Нижний Новгород, Казань, Самара и Волгоград; густо заселены и берега главного притока Волги — Камы (особенно в нижнем течении) . По Волжской речной системе осуществляется 2/3 внутренних водных перевозок России. Самый обширный из российских речных бассейнов — Арктический (бассейн Северного Ледовитого океана) , лежащий большей частью в Сибири, но включающий также и север Европейской части России. К этому бассейну относятся величайшие реки Сибири — Обь (длиной 3650 км) с Иртышом (5410 км) , Енисей (4090 км) и Лена (4400 км) . Бассейны вышеперечисленных рек в общей сложности занимают 8,1 млн км² в Западной Сибири, Восточной Сибири и на Дальнем Востоке к северу от Станового хребта; их суммарный сток в Северный Ледовитый океан составляет 49 500 м³/с. Другие реки Арктического бассейна менее значительны; в Европейской части России основные — Северная Двина (с Вычегдой и Сухоной) и Печора, в Азиатской — Таз, Индигирка и Колыма. Крупнейшие реки Сибири, текущие в основном с юга на север, обеспечивают транспортную связь между внутренними районами страны и побережьем Северного Ледовитого океана — несмотря на то, что ежегодно на длительное время покрываются льдом. Особенностью сибирских рек является незначительный уклон — например, для Оби он составляет всего 200 м на более чем 2010 км. Следует отметить, что в верхнем течении сибирские реки нередко вскрываются ранее, чем в нижнем, что ведёт к появлению ледяных заторов. Во время половодья вода затопляет огромные территории, на которых формируются временные или постоянные болота. Одно из крупнейших — Васюганское болото у слияния Оби с Иртышом — занимает площадь в 49 тыс. км². Оставшаяся часть Сибири (около 4,7 млн км²) орошается реками бассейна Тихого океана, главная из которых — Амур (протяжённостью 2820 км) . Бассейн Амура охватывает бо’льшую часть юга Дальнего Востока России и на значительной части своего протяжения формирует российско-китайскую границу. Граница с Китаем в Приморье образована одним из крупнейших притоков Амура — Уссури. К северу от устья Амура водораздел подходит близко к береговой линии, поэтому реки здесь коротки и отличаются бурным течением. В Европейской части России крупные реки связаны системой каналов; длиннейший в России судоходный канал — Волго-Балтийский (протяжённостью около 1100 км).
