У кожного в житті є свої речі чи люди, без яких не уявляєш свого життя. Для одного — це гроші, для іншого — близькі люди. Для мене найбільш цінним у житті є мої батьки, найрідніші люди. Саме вони від щирого серця бажають нам усього найкращого. Сенс батьківського життя — їхні діти.
Є багато прикладів з літератури, котрі доводять важливість батьків у житті кожного. Багато героїв відомих українських творів вбачать найціннішим скарбом свого життя батька й матір. Чудовим прикладом є й Маруся з однойменної повісті Григорія Квітки-Основ’яненка. Дівчина з дитинства росла в любові й злагоді. Автор використовує пестливі слова, аби краще підкреслити ніжність дівчини, з якою вона ставилася до батьків.
Не можу не згадати відомої драми українського письменника Івана Котляревського «Наталка Полтавка». Головна героїня твору — звичайна селянська дівчина. Для неї найголовнішою в житті є її матір Терпелиха. Наталка залишилася без батька, тому дуже цінувала матусю, була готова на все заради неї. З самого дитинства дівчинка росла доброю, скромною, чесною, богомільною, працьовитою: «Золото — не дівка!. Окрім того, що красива, розумна, моторна і до всякого діла дотепна — яке в неї добре серце, як вона поважає матір свою, шанує всіх старших за себе, яка трудяща, яка рукодільниця, що й себе, й матір на світі держить». Після смерті батька вона почала ще більше допомагати матері. Саме заради найріднішої жінки Наталка готова була вийти заміж за нелюба. Дівчина дуже цінула матір, не хотіла, щоб Терпелиха хвилювалася за неї. Усі односельчани дивувалися її відданості батькам. Дівчина готова була йти на самопожертву заради своїх найрідніших людей: «Я покоряюсь вашій волі і для вас за першого жениха, вам угодного, піду заміж; перенесу своє горе, забуду Петра і не буду ніколи плакати». Дякувати Богу, що Петро, коханий Наталки, знайшов її, і Возний поступився хлопцеві. Інакше, дівчині довелося б усе життя провести з нелюбом.
Також не можу не згадати роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні» видатного українського письменника Панаса Мирного. У своєму творі він описує життя Чіпки Варениченка. Доля сільського хлопця була, м’яко кажучи, страшною. Комплекси дитинства дуже негативно впливали на долю хлопця. На жаль, з дитинства Варениченко був жорстоким, злим, ображеним на всіх. Я думаю, що лагідність, ніжність, розуміння, щирість матері допомогли б хлопчику стати достойною людиною. Чіпці просто не було до кого горнутися, він не розумів цінності батьків.
Також не можу не згадати про Хюррем з повісті «Роксоляна» Осипа Назарука. Автор розповідає про українську дівчину, котра потрапила до Османської імперії й стала дружиною величного султана Сулеймана. Уже будучи поважною жінкою в Туреччині, вона не забувала про свою Батьківщину, зокрема про своїх батьків. Роксоляна переймалася життям своїх батька й матері, тому протягом майже сорока років на Україну не нападала Османська імперія. Хюррем цінувала своїх батьків, хоч і була дуже далеко від них.
Отже, тільки батьки є надійною опорою в житті кожного. Вона відіграють важливу роль, захищають від будь-яких життєвих негараздів. Найголовніше те, що саме ці люди з самого дитинства дарують нам почуття спокою, затишку, ніжності. Ніхто, окрім матусі, не зрозуміє краще й не підтримає. Ніхто, окрім татуся, не захистить і не дасть кращу пораду. Цінуймо наших батьків!
Менің сүйікті актерым Джеки Чан. Ол өте талантты актер. ол көптеген американдық киноларға түседі. әрдайым адамдарға көмектесетін жақсы рөлдерде ойнайды. Оның фильмдерінде әрдайым жақсылық жамандықты жеңеді. Ол спорт сүйгіш адам, әрі каратист. өмірде Джеки Чан мейірімді және жақсы адам, кедей жандарға көмек береді.
Думаю, полям. Они скатывают землю в другое место (из-за мокроты) и образуется яма. И так бесконечно. А на дороге невозомжны (помойму) овраги
Двое... Сколько они помнили себя в этом мире, их всегда было двое. Две души, бьющиеся в унисон, два сознания, погруженные в один поток, две воли, слитые в едином устремлении. Они слышали мысли друг друга, вместе пели, вместе смеялись – и одинаково задорно пускались в танец, услышав мелодию горного ветра или хрустального лесного ручья.
Тьма и свет; пламя и лед; твердость стали и уступчивость шелковой травы; задор игривого котенка и сосредоточенность затаившейся пантеры. Две судьбы, две сущности, два пути.
Одно на двоих дело. Они сплетали две тугие струи своего чародейства в узел – и вместе сотворяли чудеса, заставляющие мир улыбаться и расцветать новыми красками.
Они никогда не видели лиц друг друга. Нет, не потому что те были скрыты или слишком безобразны, чтобы показать кому-то, кроме матери да всепоглощающей бездны изначального мрака. Это было бы слишком просто. Нет. Дело в том, что Альге и Элхе жили на берегу моря. В точности в том месте, где край солнечного диска соприкасался с горизонтом. В момент восхода… и на закате. Их разделяло море.
Альге устремляла руки к небу и вдыхала пропитанный солью и свежестью воздух, подставляя лицо первым лучами утра. Элхе бежала по песку к воде и разбрызгивала червонное золото окрашенных закатным багрянцем волн. Дважды за сутки солнечная дорожка соединяла берега – и их. Вот только ходить по такой дорожке умели лишь сильфиды да призраки.
P.SФИЛОСОВСКИЙ РАССКАЗ: АННЫ РАДОМИРСКОЙ,МОЖЕТ БЫТЬ ДВЛА ИДЕЮ,КАК НА ПОДОБИЕ МОЖНО СДЕЛАТЬ
