Ошибка солдата… Упала граната… Четыре секунды… Застыл… Решенье комбата: Живите, ребята! И грудью гранату накрыл. Герой? Несомненно! И орден - посмертно — Присвоить майору должны! Родителей горе бескрайне, безмерно! За что погибают сыны? За родину гибнут, за правду и веру, Сегодня, когда нет войны! Я кланяюсь низко, бойцу — офицеру! Комбату великой страны! <span />
Муса Джалиль Варварство (1943) Книга: Муса Джалиль. Избранное Год издания: 1966 г. Перевод С. Липкина Издатель: Художественная Литература OCR: Рахматулин Н. А.
Они с детьми погнали матерей И яму рыть заставили, а сами Они стояли, кучка дикарей, И хриплыми смеялись голосами. У края бездны выстроили в ряд Бессильных женщин, худеньких ребят. Пришел хмельной майор и медными глазами Окинул обреченных.. . Мутный дождь Гудел в листве соседних рощ И на полях, одетых мглою, И тучи опустились над землею, Друг друга с бешенством гоня.. . Нет, этого я не забуду дня, Я не забуду никогда, вовеки! Я видел: плакали, как дети, реки, И в ярости рыдала мать-земля. Своими видел я глазами, Как солнце скорбное, омытое слезами, Сквозь тучу вышло на поля, В последний раз детей поцеловало, В последний раз.. . Шумел осенний лес. Казалось, что сейчас Он обезумел. Гневно бушевала Его листва. Сгущалась мгла вокруг. Я слышал: мощный дуб свалился вдруг, Он падал, издавая вздох тяжелый. Детей внезапно охватил испуг, -- Прижались к матерям, цепляясь за подолы. И выстрела раздался резкий звук, Прервав проклятье, Что вырвалось у женщины одной. Ребенок, мальчуган больной, Головку спрятал в складках платья Еще не старой женщины. Она Смотрела, ужаса полна. Как не лишиться ей рассудка! Все понял, понял все малютка. -- Спрячь, мамочка, меня! Не надо умирать! -- Он плачет и, как лист, сдержать не может дрожи. Дитя, что ей всего дороже, Нагнувшись, подняла двумя руками мать, Прижала к сердцу, против дула прямо.. . -- Я, мама, жить хочу. Не надо, мама! Пусти меня, пусти! Чего ты ждешь? -- И хочет вырваться из рук ребенок, И страшен плач, и голос тонок, И в сердце он вонзается, как нож. -- Не бойся, мальчик мой. Сейчас вздохнешь ты вольно. Закрой глаза, но голову не прячь, Чтобы тебя живым не закопал палач. Терпи, сынок, терпи. Сейчас не будет больно. -- И он закрыл глаза. И заалела кровь, По шее лентой красной извиваясь. Две жизни наземь падают, сливаясь, Две жизни и одна любовь! Гром грянул. Ветер свистнул в тучах. Заплакала земля в тоске глухой, О, сколько слез, горячих и горючих! Земля моя, скажи мне, что с тобой? Ты часто горе видела людское, Ты миллионы лет цвела для нас, Но испытала ль ты хотя бы раз Такой позор и варварство такое? Страна моя, враги тебе грозят, Но выше подними великой правды знамя, Омой его земли кровавыми слезами, И пусть его лучи пронзят, Пусть уничтожат беспощадно Тех варваров, тех дикарей, Что кровь детей глотают жадно, <span> Кровь наших матерей...</span>
Василь Голобородько біографія скорочено Народився 7 квітня 1945 року в селі Адріанополі на Луганщині. У 1963 році закінчив середню школу-інтернат. У 1964 вступив на українське відділення філологічного факультету Київського університету. 1965 року став студентом Донецького педагогічного інституту, звідки на початку 1967 року був відрахований за наказом ректора з формулюванням: «за дії несумісні зі званням радянського студента». Ці дії полягали в тому, що поширював у Донецькому університеті серед студентів роботу Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», про що секретар Донецького обкому КПУ доповів у ЦК КПУ в «інформації» від 30 січня 1967. Влітку 1967 року була спроба продовжити здобувати вищу освіту в Літературному інституті в Москві, але, попри те, що успішно пройшов творчий конкурс, Голобородька не допустили до вступних іспитів. Вірші розпочав друкувати 1963 року, коли в республіканській пресі з’явилося кілька добірок віршів. Перша поетична книжка «Летюче віконце», яка готувалася до друку в одному з київських видавництв, була знищена вже набраною для друку через незгоду автора співробітничати з органами державної безпеки (КГБ) колишнього СРСР. Від 1969 року і аж до 1986 року твори Голобородька не друкували в Україні. У 1968–1970 роках перебував на військовій службі в будівельних загонах на Далекому Сході. Після того працював на шахті та в радгоспі в рідному селі. 1988 — Голобородька прийняли до Спілки письменників України. 2001 року здобув вищу освіту в Луганському державному педагогічному університеті імені Тараса Шевченка. Проживав у Адріанополі, а близько 2004 року перебрався до Луганська. Через бойові дії на Сході України в 2014 році став вимушеним переселенцем. Твори Василя Голобородька «Летюче віконце» (1970); «Зелен день» (1988); «Ікар на метелекових крилах» (1990); «Соловейків теремок» (1991); «Калина об Різдві» (1992); «Слова у вишиваних сорочках» (1999); «Міфопоетична трансформація українського обряду сватання в українських народних казках» (2002); «Посівальник» (2002); «Українські птахи в українському краєвиді» (2002); «Дохла кішка» (2004); «Летюче віконце» (Вибрані вірші) (2005); «Ми йдемо» (Вибрані вірші) (2006); «Віршів повна рукавичка» (2010); «Зозуля масло колотить» (2010); «Білі кімнатні рослини» (2013);
Час был поздний, улицы пустынны. Уже недалеко от своего дома Акакий Акакиевич увидел двоих мужчин. Один сунул под нос чиновнику огромный кулак, а другой вытряхнул его из шинели. Башмачкин упал в снег. Он хотел кричать, но голос от волнения не повиновался. Кое-как пострадавший добрел домой