<span>При защите своего города Чжи-Чжи использовал воинов армии римского полководца Марка Краса</span>
Чаще всего в средние века употреблялся хлеб.
Позже Каша
Дослідження української культури, як підґрунтя єдності певної свідомої самої себе спільноти, можна прослідкувати вже у "Слові про закон і благодать" Іларіона, згодом "Повісті врем'яних літ", у українських гуманістів та полемістів, а також козацьких літописах. Проте першим більш чи менш узагальненим баченням української культури, як окремого цілісного процесу, ми бачимо в представників народницької школи (М. Костомаров, В.Антонович, М. Грушевський). Загалом, лише починаючи від М. Грушевського ми можемо говорити про новий культурний синтез української історії, основним пунктом якої є думка про те, що "всі періоди Руси-України тісно й нерозривно сполучені між собою... як одні і ті ж змагання народні, одна й таж головна ідея переходить через весь той ряд віків, в так одмінних політичних і культурних обставинах". Однак, праці істориків народницької школи доводили виклад подій до кінця XVIII ст., і той же М. Грушевський, лише в останнє десятиріччя своєї наукової діяльності почав активно працювати над тематикою XIX ст., заявивши у 1925 р. про можливість, в головних рисах, доповнити свою стару схему української історії культурними сенсами XIX ст., відповідно до етнічного бачення української історії та національно-культурного відродження, яке пережили українці у складі Російської та Австрійської імперій.
Внаслідок такого підходу, писав О. Оглоблин, широка й повноводна ріка культурно-історичного процесу переходила у вузький, хоча і сильний потік, за межами якого залишалося майже ціле суспільне життя тогочасної України. И, що головне, українська національно-визвольна рух XX ст. та відродження української державності уявлялося не як наслідок культурного розвитку України в XIX ст., а як щось випадкове, залежне від сторонніх обставин, подій і чинників, без яких його могло б не бути.
Патриарх Никон попытался утвердить приоритет духовной власти над светской, поставить патриаршество выше самодержавия. Он рассчитывал, что царь не сможет обойтись без него, и в 1658 г. демонстративно отрекся от патриаршества. Шантаж успеха не имел. Поместный собор 1666 г. осудил Никона и лишил его сана. Собор, признав независимость патриарха в решении духовных вопросов, подтвердил необходимость подчинения церкви царской власти. Никон был сослан в Белозерско-Ферапонтов монастырь.
Последствия церковной реформы Никона
Реформы Никона привели к расколу церкви, в результате которого образовалось две группы старообрядцев: поповцы (имели священников) ибеспоповцы (священников заменили уставщики). В свою очередь, эти группы делились на множество толков и согласий. Наиболее мощными течениями были «духовные христиане» — молокане и духоборы.