«Слово про похід Ігорів» — найвизначніша пам'ятка культури Київської Русі. Написана невідомим автором, вона пройшла крізь століття, подолавши усі перешкоди. Цей твір — героїчна, сповнена палкої любові до Вітчизни, до свого народу поема-заклик, яка лине із сивої давнини, гаряче відлунюючи і в серцях сучасних українців. Центральним образом «Слова...» є, безумовно, Руська земля.У бою князь Ігор — справжній герой, який не боїться смерті: «Краще потятим бути, аніж полоненим». Може, і не було б того ганебного полону, якби він не повернув полк назад, щоб допомогти Всеволодові, оточеному ворогами. Але ж тоді це не був би князь Ігор, чесний, мужній лицар, який знає закони дружби й не порушує їх.Герой не втратив гідності й честі навіть у половецькому полоні. Він обдумує втечу, йому необхідно повернутися на рідну землю, щоб бути з народом, виправити становище. Мені здається, що допомога сил природи Ігореві є дуже знаменною. Князь не перестав бути героєм ні для Русі, ні для народу. Недаремно автор говорить про «тоску», що розлилася по землі, про траву, яка «никне жалощами»... І зовсім інший настрій, коли Ігор повернувся: «землі раді, городи веселі».<span>
</span><span>Руська земля у творі — це те, що для наших предків було найдорожчим. Вони ішли у бій «за землю Руську», за неї страждали і гинули. Та й сама Руська земля стогнала від князівських міжусобиць, «колишні часи і князів колишніх пригадуючи!». Тому провідною у «Слові...» є ідея єдності всіх руських земель, адже, тільки об'єднавшись, удільні князі зможуть перемогти своїх ворогів, захистити Батьківщину.«Слово про похід Ігорів» — це поема слави, вірності і патріотизму наших предків, це наша історія. І як добре, що цей прекрасний твір Головний герой «Слова» і мені здається щирим, правдивим. Це жива людина, нехай із деякими вадами, але по-справжньому благородна, гідна поваги й любові.</span>
Весь вечер меня мучили угрызения совести. У моего товарища чистая совесть. Даже у меня совесть не чиста. Нам всем стоит жить по совести.
Яхши бахши мне кажется както так если не так то сорри:(
Зіма - гэта вельмі казачнае час года. Зойдзеш у лес, а там такая цішыня. Ад гэтай нязвыклай цішыні, аж галава шуміць. Стаіш, прывыкнеш. Добра.
А які тут свежы пах. Вдохнешь поўнай грудзьмі, нават галава трохі закружыцца. Ад марозу, шчыпле нос. Я акуратна глыбока ўдыхаю гэты паветра, каб не змерзнуць ўнутры.
Дрэвы ўсе стаяць без лісця. Але і тут прысутнічае свая таямнічасць. Стройныя ствалы ахутаны інеем. Іх карані далікатна хавае снежнае покрыва. А на мокушках ляжаць снежныя шапкі. ад гэтага "адзення" дрэвах цяпло.
Раптам з аднаго дрэва пасыпаўся снег. Што гэта? А, гэта бялку! Яна вышда са свайго дупла, каб паглядзець на мяне, парушальніка спокойстия і бязмоўя. А я думаў, што вавёркі спяць зімой! Але, мабыць, не ўсё.
Зімой па лесе не так проста прайсці. Ветрам тут снег не выдуват. Таму вакол гурбы. І толькі зробіш крок, як дзе-то взметнет ў неба маленькая птушачка. І гэта, наветное, верабей ці сінічка. Бо зімой нікога больш і не застаецца.
Ах, як жа тут добра...