Наш народ здавна відзначався своєю високою духовністю. Вона з глибини віків промовляє до нас звичаями, обрядами, піснями, чудовими спорудами і фресками Софії Київської, Михайлівською золотоверхою, справжнім дивом — козацькими соборами, то стали виявом народного бачення й розуміння краси, духовного багатства українського народу.Ми ніколи не були бездуховними, примітивними. А якщо й трапляються окремі «людці», «безбатченки», що готові посягнути па святині, то воші знаходять осуд і ганьбу у людей. Згадаймо, як виступили мешканці села Зачіплянки проти Володьки Лободи, який зазіхнув на святая святих — собор (роман О. Гончара «Собор»).Саме у ставленні до старого козацького собору тут показано духовну сутність народу. А Софійський собор — це втілення душі народної, народного духу, духу, громадянства, мудрості.Духовність людини — це особлива здатність цінувати, зберігати, примножувати найвищі прояви високого, здійснювати лише праведні вчинки, творити добро не заради похвали, а за власним сумлінням. Розумна людина обов’язково приходить до віри в Бога, бо саме у десяти заповідях Господніх — мораль, етика, основні закони людського буття.<span>Ми живемо у скрутні часи. Нині у душах багатьох людей панує хаос. Знецінюються моральні та стичні цінності, часто світом керують неправда і гроші. Люди кинуті напризволяще. Вони зрікаються віри й добра. Тупцюються на місці, наче сліпці, заганяючи себе у глухий кут самознищення. Замість духовних цінностей на першому плані — низькі потреби.
</span>Скарбницею людського духу є мова народу. Адже саме через мову народ передає свої мрії, бажання, прагнення, переживання. Наша мова належить до найрозвиненіших, найбагатших мов світу. Але сьогодні, на жаль, і вона переживає важкі часи. Деякі наші співвітчизники готові легко зректися рідного слова, замінити його чужим. Нині так, як і за часів Т. Г. Шевченка, ми нерідко бачимо плазування перед західним. А наш духовний батько нам заповідав:Не шукайте, не питайтеТого, що немаєІ на небі, а не тількиНа чужому полі.<span>Я твердо переконана, що восторжествує правда на землі, злагода, добро між людьми. Ми усвідомимо заповіти предків, згадаємо про наш святий обов’язок перед історією і сучасністю, перед минулим та майбутнім. Ми будемо берегти духовне багатство нашого народу, примножувати його. Ми повинні задуматися про те, яку духовну естафету наше покоління передасть наступним, які духовні цінності ми створимо, передамо нащадкам.</span>
Ответ:
Василь і Ксеня пішли в ліс по ягоди. І хоч їм здавалося, що вони трошки походили, але незчулися, як почало вечоріти. Тільки тоді діти побачили, що вже блукають у незнайомому місці. Дітям усюди ввижалися якісь страхітливі істоти. Звідусіль лунали незнайомі звуки. Десь углибині лісу пугикав пугач.
- Васильку, що нам робити? - запитала перелякана Ксеня.
- Не бійся, Ксеню, я тебе захищу, - як справжній чоловік, відповів Василь.
Василь назбирав хмизу і розпалив багаття. Вони трохи зігрілися і заспокоїлися. І лише тоді хлопчик згадав, що в нього є мобільний телефон. Він хутко зателефонував батькам. За годину діти почули гавкіт свого собаки Рекса. Він допоміг
батькам знайти блукачів. Радості батьків і дітей не було меж. Брат із сестрою пообіцяли ніколи не ходити до лісу самі.
Подробнее - на Znanija.com - znanija.com/task/29015998#readmore
Объяснение: