І нам, нащадкам Великого Кобзаря, яким, власне, і було адресовано «Заповіт», варто замислитися, чи виконали ми волю поета? Мені дуже прикро, що сам Шевченко не побачив свою Батьківщину незалежною (ми знаємо також, що він не дожив до скасування кріпацтва, адже побачити простий народ вільним також було його мрією). Незалежність України, після стількох років і навіть сторіч боротьби та помилок, нарешті здобута. І це — найважливіша, як на мене, подія за всю історію існування нашої держави. Але ж поет прагнув не тільки декларації незалежності, але й духу свободи в нашій країні, справедливості та щастя. Незважаючи на фактичну незалежність нашої держави, на жаль, нас і досі переслідує безпідставний, а тому ще більш прикрий, комплекс якоїсь національної меншовартості. Тобто люди, що географічно живуть в Україні, українці за походженням, не вважають себе такими. Як на мене, це якийсь історичний парадокс. Уявімо на хвилинку, що вся інформація про людину зберігається в певній анкеті. Коли б десь у «небесній канцелярії» складали питання до такої анкети, туди, безумовно, ввели б графу «національність». Бо національна приналежність людини — не формальність, а риса, яка зумовлює її мислення, вдачу, життєві принципи. Ця графа, так би мовити, є «обов'язковою для заповнення», але більшість людей не просто вважають себе приналежними до іншого народу (питання національних меншин — окреме питання, але цілком нормально, що в нашій країні мешкають інші народи, підтримуючи свою власну культуру, зрозуміло, що вони не вважають себе українцями, бо ними не є), велика частина українців живе без певної національної приналежності, вони ніби поза часом і простором, поза історичним і національним контекстом. Мені здається, це чи не найприкріше у наш час... Ось чому, напевно, ми ще не виконали заповіту Тараса Шевченка.
Бо ніколи кривда не приносить щастя. Хто кривдою живе - той добра не бачить, не знає любові та розуміння. Кажіть правду, яка б вона не була. Але я впевнений(на), що правда ніколи не принесе вам невзгод, а лише легкісь та спокій.
Костенко має на увазі те шо з кожним роком українська мова зникає и підпадає під загрозу зникнення нашими людьми, громадянами.
Кохання... Одне слово, одне почуття. Чому ж тоді для кожного воно відкривається по-різному?Ніжні погляди, м'який теплий весняний вітерець, що розвіває чисте руде волосся, кумедне у клітинку плаття, або ж якийсь трішки недоумкуватий сміх-різні асоціації приходять на думку, коли ми чуємо це слово. Кохання буває різним: воно може спантеличувати, підштовхуючи на шалені, іноді навіть безглузі вчинки, може хвилювати, або ж навпаки-заспокоювати, може викликати бажання змінити себе, свої принципи і життя в цілому.
Кохання не схоже на інші почуття, а тому й так хочеться відчувати його зноау й знову. Кохання крихке, мов кришталь, і водночас міцне, мов столітній дуб. Воно як голка серед сіна, яку ти шукаєш все життя, а коли знаходиш, вона перетворюється на пір'їнку, яку тобі треба пильнувати, бо лиш подує вітерець-і її нема. Кохання- це щось занадто інтимне, щоб про нього говорити, але занадто прекрасне, щоб про нього мовчати. Кохання, як поезія-чисте і прозоре. Кохання- це цвіт папороті, який всі так ревно прагнуть знайти. Кохання-це повітря, якого ми не бачимо, але без якого не можемо жити. Кохання-це мудрість, яку дано пізнати не всім. Кохання-це життя, яке в нас тільки одне.
Ответ:охітніше - з більшим задоволенням
Пильнувати - спостерігати
Объяснение: