Ну слова Эдварда имеют смысл, и моя мысль об этом:
Человек за жизнь и правду имеет два воспитания:
Первое: Это наше собственное самопознание, ведь мы сами учимся изучая внешний мир, и из этого мы создаем собственное мнение (или собственное воспитание). И оно важное!!! Так у нас создается собственные понятия и принципы, а не те которые нам навязывают.
Второе: воспитание от других, тоже важное для человека, нас обучают жизни в реальном и суровом мире уже те кто его знает, это родители, родственники, учителя, простые люди.
ну как то так :)
<span>Нещодавно здавалося, що все на свiтi так легко i просто. Ось твiй дiм,
твоя школа, твої друзi. У тебе немає жодної хвилини вiльної. Поки що ти
- дитя, тому й не замислюєшся над тим, чи радiсно, щасливо тобi жити у
свiтi, повному тривог, сльоз, розчарувань. Але час, як вiдомо, невпинно
лине вперед, летить, як швидкий потяг у незвiдану далину.</span><span>I ось ти вже дорослий. Одразу ж з’являються звiдкись проблеми,
невирiшенi питання, i все це змушує нервувати, непокоїтись, тривожитись.
Ти стаєш неурiвноваженим, а, часом, навiть, злим. Це природно, бо ти
вступаєш у зовсiм новий для тебе свiт, свiт Дорослих. Чомусь одразу
закiнчується безтурботне, радiсне дитяче життя… I ти починаєш
розумiти, що воно вже не повернеться. Нiколи…</span><span>Тобi здається, що разом iз дитинством вiдiйшло у вiчне минуле i щастя. I
тобi хотiлось би зупинити тi прекраснi хвилини, хотiлось би, щоб вони
тривали вiчно, щоб повернулось щасливе дитинство, а ти лишався назавжди
щасливим дитям. Але, на жаль, ця сторiнка твого життя вже перегорнута,
i, як би ти не кричав, бажаючи зупинити ту щасливу мить, тебе нiхто не
почує, а слова твої назавжди лишаться беззвучними нотами, якi розтануть
у всесвiтi, не почутi нiким i нiчим.</span><span>Поступово ти починаєш вiдчувати вiдчай, ти думаєш, що твоє щастя нiколи
не прийде до тебе. Ти звикаєш до цiєї думки i тодi… перетворюєшся на
людину, яка вже нiчого не чекає вiд життя i не вiрить, що все ж є воно,
щастя. I тодi…</span><span>мре, вiддавши душу дияволовi. Хлопець погодився, бо вважав, що це його
останнiй порятунок. Але ж не знав вiн, як помилявся. Юнак уже так звик
до свого безрадiсного i безбарвного життя, що зовсiм забув, що означає -
бути щасливим. I прожив вiн усе своє життя, так i не побачивши i не
вiдчувши нiчого прекрасного. Мабуть, не судилося його вустам вимовити:
“Щаслива мить, зупинись!”</span><span>Ось така сумна легенда про людину, яка не вiрила у власнi сили i не
проростила у своїй душi хоча б тендiтнi пагiнцi надiї на щастя. Мабуть,
не згадались йому Лесинi слова: “Без надiї таки сподiваюсь!” Юнак нiчого
не робив для того, щоб бути щасливим, його душа завмерла, лише iнколи
спалахував вогник надiї на те, що вiн подивиться скоро, незабаром на
годинник i вимовить магiчнi слова, але був той вогник дуже слабким i
безвольним, що майже одразу згасав, перетворювався на попiл. Чи можна
бути таким? Нi! Адже з’явився ти на свiт, щоб жити, дiяти, творить;
радiти i сумувати, з усмiшкою на вустах зустрiчати своє щастя.</span><span>Ти повинен вiрити у своє радiсне, тепле i сонцесяйне майбутнє. Повинен
боротися за нього, ти повинен вболiвати за своє щастя. Так, ти
повинен…</span><span>I неодмiнно воно, це жадане щастя, прийде до тебе. Воно увiйде у твою
душу тодi, коли ти цього i не чекаєш. Воно розмалює твоє життя яскравими
фарбами, вiд чого ти засяєш i полетиш на крилах щастя далеко-далеко,
туди, де iснуватимеш тiльки Ти i твiй казковий щасливий Свiт. Свiт
щастя…</span><span>Звичайно, у кожного вiн свiй. Хтось любить грошi, коштовнi речi,
палаци-хороми; хтось любить зверхнiсть, любить бути головним, iнший
чекає вiд життя тепла, сiмейного затишку. У всiх – своя щаслива мить.</span>А у мене – дитинство, все ж дитинство, як же хороше почувалося менi там!<span>Ще донедавна здавалося, що все в життi так легко i просто…</span>
